Глухий удар, сигнал машин, крики людей і плач моїх дітей змушують мене різко обернутися і забути як дихати. Два ріжки морозива, які я купувала своїм малюкам, падають на землю.
- Господи! - кричу я і кидаюся до своїх крихіток.
Автомобіль на швидкості злетів з дороги і врізався в стовп. Усього за метр від моїх дітей. Їх прикрив собою якийсь чоловік, практично згріб в оберемок і повалив на землю. Вони злякано кричать і коли я падаю на коліна поруч із ними, одразу ж кидаються до мене, чіпляються за шию, плечі.
- Мамо, матусю! - пищать тоненькими переляканими голосочками і це для мене як ножем по серцю.
- Маленькі мої, хороші, - я плачу разом із ними, оглядаю дітей, але знаходжу лише кілька дрібних подряпин.
Мене всю трясе від страху. Якісь жалюгідні сантиметри і я могла втратити найцінніше у своєму житті через те, що якийсь ідіот не впорався з керуванням.
Люди навколо нас метушаться, хтось просить викликати швидку. Нарешті я знаходжу сили в собі підняти погляд на чоловіка, який врятував моїх діток. Він сидить на землі поруч із нами, біла сорочка в зелених плямах від трави, руки роздерті в кров.
- Дякую, - усе що встигаю видавити із себе, перш ніж побачити його обличчя.
Усередині мене все застигає, дихання рветься.
Я приголомшено дивлюся на батька своїх дітей і не можу повірити, що це не сон. Стільки разів уявляла нашу зустріч, а вийшло все по-іншому.
- Це ваші діти? - запитує, піднімаючись із землі. Обтрушує одяг, на мене дивиться байдуже. Ніби не впізнав. Або ж забув?..
А, може, це я помилилася? Усе ж минуло майже шість років відтоді, як ми востаннє бачилися, я могла забути, який він має вигляд, і сплутати його з іншим.
- Мої, - насилу видавлюю із себе, ковтаю клубок, що підступив до горла.
Двійнята все ще до мене притискаються і плачуть. Тремтять від переляку.
- Наглядайте за ними краще, - каже повчально, обертається назад, дивиться на машину, яка в стовп врізалася. - Ви самі тут?
- Із дітьми.
Він киває, немов щось для себе вирішує.
- Я піду дізнаюся, що там трапилося, цей ідіот ледве дітей не угробив. А ви поки що в моїй машині посидьте і оговтайтеся, - пропонує він.
Я хочу відмовитися, але Артур раптово бере Алінку на руки і йде до машини. Мені нічого не залишається, як піти за ним разом з Олежкою.
Його чорний позашляховик знаходиться всього за кілька метрів від місця події. Він відчиняє задні дверцята, допомагає забратися всередину Алінці.
- Я швидко, там вода є, не соромтеся. Можете поки що чоловікові зателефонувати, щоб за вами приїхав. Можливо, дітей варто показати лікарю, у дівчинки на лікті рана.
Він зачиняє дверцята, залишаючи мене разом із дітьми у вакуумі його автівки, просоченої знайомим ароматом парфумів, які доводять, що я не помилилася. Це Артур Золотарьов. Син олігарха і власника заводів по всій країні. Зокрема й у нашому містечку. Чоловік, з яким у мене був короткий службовий роман, і який поїхав, навіть не попрощавшись.
Я в такій дикій напрузі жодного разу у своєму житті не була. Я вся палаю зсередини, не розумію як поводитися, що говорити. Чи варто вискочити з машини і втекти? Ні, це буде занадто по-дитячому. До того ж, Артур врятував моїх... наших дітей, а я навіть не подякувала йому.
- Ви як, мої хороші? - справляюся з емоціями, дивлюся на Олежку й Алінку. - Сильно злякалися?
Дістаю з сумочки міні-аптечку, шукаю антисептик і пластир, щоб наклеїти Алінці на руку. Коли в тебе двоє гіперактивних дітей, такі речі незамінні.
- Мамо, ми тепер завжди тебе слухати будемо і більше далеко не відійдемо! - витираючи маленькими долоньками сльози, обіцяє син, спостерігаючи за тим, як Алінка кривиться від болю.
Цю обіцянку я вже безліч разів чула, але вистачає її рівно на три дні.
- Головне, що з вами все добре, мої рідні, - цілую по черзі доньку і сина, потім назад голову повертаю, намагаюся Артура розгледіти.
Він стоїть поруч із понівеченою машиною, за кілька хвилин під'їжджає швидка допомога, він про щось із медиками говорить, а потім знову до нас прямує.
Я різко відвертаюся від вікна, намагаюся вмоститися зручніше на сидінні, ніяк не можу заспокоїти серденько, що розбурхалося. Не вірю, що це насправді відбувається.
Стільки запитань у голові й усі адресовані до Золотарьова.
Чому він знову тут? Чи надовго? Чи думав колись про мене? Судячи з того, що навіть не впізнав - ні. А ось я думала про нього. Щоночі в перший рік, плакала і чекала його дзвінка. Не вірила, що після тієї казки, що між нами була, можна було просто ось так без пояснень усе обірвати.
Частенько навколо кабельного заводу кола намотувала в надії, що він ще раз у відрядження до нас приїде, і я зможу побачити його хоч здалеку.
Потім прийшло розчарування й апатія. А ще в мене народилися невгамовні двійнята. Повільно спогади і почуття почали стиратися, замінюватися новими. І ось знову немов з обриву лечу, коли дивлюся на Артура.
#445 в Любовні романи
#100 в Короткий любовний роман
#212 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 09.08.2024