Глава 36

Я вирішую пройтися, щоб трохи провітрити думки і заспокоїтися. Повертатися в гуртожиток не хочу. Стіни тиснуть, а мені потрібна свобода.

Несподівано хтось міцно хапає мене за руку, і моє серце на мить зупиняється від переляку.

Інстинктивний страх огортає мене, і я намагаюся вирватися, але хватка занадто міцна.

- Тихо, Таню, це я, - лунає знайомий голос Артура.

Полегшення миттєво заповнює мене, і я обертаюся, щоб переконатися, що це справді він. Артур стоїть поруч зі мною, усміхається.

- Артуре! Ти мене налякав, - видихаю я, відчуваючи, як прискорене серцебиття починає сповільнюватися.

- Вибач, я не хотів тебе налякати. Просто... я бачив, як ти йдеш, тому зупинився і пішов за тобою. Несподівано, правда? - каже, усміхаючись, але я бачу втому в його очах. - Що ти тут робиш? Не очікував тебе побачити.

- Просто... просто гуляла, - відповідаю я, а сама розглядаю пильно його обличчя, намагаюся зрозуміти з одного погляду його почуття до мене. Намагаюся розгледіти хоч якісь сліди, що вказують на присутність у його житті іншої жінки.

Спеціально притискаюся до нього, вдихаю його аромат, вишукуючи запах жіночих парфумів на його одязі.

Але він пахне як завжди. Своїм дорогим люксовим чоловічим парфумом.

- Гуляла сама? Це далеко від твого гуртожитку та універу, - його тон звучить так, ніби він не може повірити у випадковість нашої зустрічі.

- Так, мені потрібно було провітрити голову, - кажу, уникаючи його погляду. - До захисту залишився тиждень, хвилююся, - швидко знаходжу виправдання своєму дивному стану.

Перша брехня, яка зривається з мого рота за час нашого знайомства.

- Ясно, - він киває, все ще тримаючи мене за руку. - Давай я тебе підвезу, у мене є вільна годинка.

Ми підходимо до його машини, і він відчиняє мені двері, але я вагаюся.

- Артуре, а ти хіба не зайнятий? - запитую, намагаючись звучати спокійно.

- Щойно закінчив важливу справу, і ось ти тут, - він усміхається, і це частково заспокоює мене. Але питання про Мілу все ще висить у повітрі, змушуючи мої руки злегка тремтіти.

- Я рада тебе бачити, - нарешті видихаю, сідаючи в машину. Ми мовчки від'їжджаємо від тротуару.

На шляху до гуртожитку я вирішую, що маю з'ясувати все просто зараз. Не можу далі мучитися від невідомості.

- Артуре, хто така Міла? - рішуче запитую, звертаючись до нього. Мій голос тремтить, незважаючи на всі мої спроби зберегти спокій.

Артур важко зітхає, але його обличчя залишається непроникним.

- Звідки ти знаєш Мілу? - запитує він, і я відчуваю, як моє серце стискається ще сильніше.

Він не запитав, хто така Міла, він точно її знає. Значить, чутки в офісі правдиві.

- У новорічну ніч, коли я тобі дзвонила... Трубку взяла дівчина. Вона сказала, що вона твоя наречена, - видихаю я, відчуваючи, як мій голос тремтить від напруги. Усередині все стискається від болю при згадці тієї ночі.

Я ткнула пальців у небо, не знаючи, хто була та дівчина, але, схоже, влучила з першого разу.

Артур завмирає, рука на кермі напружується. Він мовчить кілька миттєвостей, потім повільно повертає до мене голову.

- Хто вона, Артуре? Що відбувається? - мої запитання слідують одне за одним, кожне відтіняють почуття зради і розчарування.

- Міла - дочка ділового партнера батька. Тієї ночі вона з сім'єю зустрічала Новий рік разом із нами. Ми не зустрічаємося, Таню. Наречена... це був жарт або щось на кшталт цього. Я не знав, що вона відповіла на дзвінок, - його пояснення звучить переконливо, але кожне слово змушує мене почуватися ще гірше.

- Ви давно знайомі? Мені здалося, вона ревнувала тебе до мене. Її голос був зовсім недоброзичливим. Навіщо їй брехати про таке? Ну, що вона твоя наречена, - моя образа переповнює мене, роблячи мої слова гострими й різкими.

- Міла - всього лише знайома, - Артур здається щирим, але його слова не можуть повністю розвіяти мої сумніви.

- Ясно, - відповідаю я, хоча насправді мені все ще важко це прийняти. Збентеження і розчарування борються в мені з полегшенням від його слів.

Артур зітхає і зупиняє машину біля мого гуртожитку.

- Вибач, якщо ця ситуація образила тебе або змусила турбуватися. Наступного разу не тримай усе в собі. Запитуй про таке напряму, добре? - каже, обережно торкаючись моєї руки.

Я дивлюся на нього, і в глибині душі відчуваю, що хочу вірити йому. Але для повної довіри знадобиться час.

- Так, - кажу я, виходячи з машини, легко поцілувавши його на прощання.