Глава 31

Серед ночі я здригаюся і прокидаюся, серце б'ється як божевільне. Постіль мокра від поту, і мені здається, що я ще чую відлуння слів Артура в тиші кімнати.

Уві сні Артур стояв переді мною з якоюсь незнайомою дівчиною, тримаючи її за руку. Він дивився на мене холодно і байдуже, немов я була ніким для нього. 

- Таню, нам потрібно розійтися, ти недостатньо хороша для мене, - ці слова він вимовив так спокійно і рішуче, що моє серце розлетілося на тисячі шматків.

Я сиджу на ліжку, намагаючись перевести подих. Місячне світло ковзає по підлозі, і тінь від гілок дерев грає на стінах, створюючи дивні форми. Я обіймаю коліна руками, намагаючись зібрати себе докупи.

Хоч це і був сон, але емоції я відчувала справжнісінькі. І вони все ще всередині мене. Тиснуть, розривають на частини і не відпускають. Усі мої страхи вилізли назовні. 

Чому цей сон? Чому зараз?  Можливо, це дається взнаки моя невпевненість у собі, десь на підсвідомому рівні я дуже сильно боюся втратити його.

Я беру телефон, світло його екрана різко вдаряє по очах у темряві. На годиннику вже майже третя ночі. На мить я замислююся, чи варто мені писати Артуру. Але страх і занепокоєння беруть гору. Я починаю набирати повідомлення, пальці тремтять:

"Не можу заснути..."

Я тисну відправити і відкидаюся на подушку, дивлячись у темну стелю. Цікаво, він спить? Напевно, так. Адже вже так пізно. 

Хвилини тягнуться повільно, кожна здається вічністю. Ніхто не відповідає. 

Спить.

Перевертаюся на ліжку, дивлюся в стелю, погані думки не відпускають. Засинаю тільки під ранок, але варто мені заплющити очі, як просто поруч із вухом дзвонить телефон.

Моє серце завмирає. Спросоння я насилу розумію, що відбувається. Я беру телефон, намагаючись зосередитися на екрані, на якому висвічується ім'я Артура.

- Алло? - вимовляю сонно.

- Кошенятко, вибач, що тільки зараз відповідаю, - його голос звучить так тепло і знайомо, що моє серце одразу ж відтає. - Ти написала, що не можеш заснути. Усе гаразд? Щось трапилося?

Я сідаю на ліжку, обіймаючи подушку. Раптом увесь цей біль у грудях стає нестерпним. Його турбота робить мої страхи ще гострішими.

- Так, просто... дивний сон, - кажу я, намагаючись контролювати голос, щоб він звучав спокійно. Але як пояснити йому, що уві сні він покинув мене? Що я почуваюся покинутою?

- Хочеш розповісти про сон? - його тон ніжний, і мені здається, він усміхається через телефон.

Я зітхаю. Розповісти чи ні? Не хочу здаватися дурною або ревнивою. 

- Ти... ти був там. І сказав, що я тобі не потрібна. Щось на кшталт цього. Пішов від мене до іншої. Дурниці, правда? Здається, я перечитала книжок про зради, - слова вириваються з мене одне за одним, я ніби як сміюся, але насправді горло стиснуло спазмом, і я ледь можу зробити вдих.

На іншому кінці лінії запанувала тиша. Я завмираю, боячись його відповіді.

- Таню, я... - його голос схвильований, і я відчуваю, як він намагається підібрати слова. - Це всього лише сон, кошенятко. Я тут, із тобою. Ти мені дуже потрібна, повір. Я б ніколи так не сказав і не поранив би тебе. 

Сльози навертаються на очі від полегшення і радості. Я йому потрібна. Це все, що має значення.

- Дякую, Артуре. Мені це важливо чути, - шепочу я, втираючи сльози.

- Крихітко, я завжди буду поруч, щоб захистити тебе, навіть від твоїх власних кошмарів. Скоро побачимося, і я обійму тебе так, що все погане піде. Обіцяю.

Я посміхаюся крізь сльози, відчуваючи, як тягар повільно сповзає з моїх плечей.

- Чекаю не дочекаюся, - кажу я, і вперше за останні дні почуваюся справді спокійною.

Ми ще трохи базікаємо, аж поки сон не починає брати гору. Коли ми нарешті прощаємося, бо Артур має збиратися і їхати у справах, я кладу телефон поруч і заплющую очі. Мені більше не сниться той жахливий сон.