Глава 26

Кожен день з Артуром наповнений чимось особливим. Він уміє робити звичайні моменти незабутніми. Ми проводимо разом увесь вільний час, коли він не на роботі.

Іноді він відвозить мене додому посеред ночі, інколи ми настільки стомлені, що не маємо сил піднятися з ліжка і кудись іти, тож я лишаюся в нього до ранку. При цьому намагаюся, щоб персонал готелю мене не помітив. Мало що? Містечко маленьке, всі одне одного знають, не хочу, щоб про мене пішла погана слава.

Я вже не уявляю своїх днів без Артура. Без його посмішки, голосу, дотиків.

Відчуття, що це сон. Казка. Не реальність. Але Артур більш ніж реальний. Як і наші плани на Новий рік, який настане зовсім скоро.

Артур пообіцяв провести його удвох. Відвезе мене на гірськолижний курорт. Покаже, який вигляд має справжня зимова казка.

Щасливі, ми виходимо з ліфта у фойє готелю. Я вже передчуваю наш звичайний спокійний сніданок у ресторанчику навпроти. Артур тримає мене за руку, здавалося, ніщо не може піти не так.

Але тут на нашому шляху виникає чоловік. Презентабельний, у дорогому костюмі, з поглядом, який міг би заморозити будь-кого. Артур тут же напружився, його рука стиснула мою міцніше.

- Ось значить, через що так затягнувся аудит, - вимовив незнайомець, невдоволено дивлячись на Артура.  Його голос звучить різко й холодно.

Я подивилася на Артура, помічаючи як він напружився. Він практично засунув мене за свою спину, ніби хотів захистити від цієї людини.

- Я ні про що не забув, батьку, - відповів Артур твердо. - І ти знаєш через що саме затягнувся аудит.

"Батько?" - я не можу повірити своїм вухам. Цей неприємний чоловік його батько? Та вони зовсім не схожі!

Мої очі розширюються від подиву. Артур ніколи не розповідав мені про свою сім'ю, і ось тепер я починаю здогадуватися чому. Стосунки між ними вочевидь були напруженими, зовсім не такими як у моїй родині.

- Нам потрібно поговорити, Артуре. А ти, молода леді, можеш бути вільною, - голос його батька був суворим і діловим. Він командував мною так, немов мав на це право.

Я переводжу погляд на Артура.

- Таню, вибач, - шепоче Артур, повертаючись до мене. У його очах читається жаль. - Візьми таксі і вирушай додому, добре? Мені потрібно поговорити з батьком, не зможу тебе підвезти.

- Не хвилюйся за мене, займайся своїми справами.

- Я зателефоную тобі ввечері, - обіцяє він, дивлячись на мене з теплотою і турботою.

Я відчула, як Артур стискає мою руку ще міцніше, перш ніж відпустити.

- Добре, - відповідаю я, намагаючись усміхнутися. Але моє серце стискається від раптової тривоги.

Вийшовши з готелю, мою увагу привертає шикарний автомобіль, припаркований біля тротуару. Поруч стоїть молода дівчина в дорогій шубці. Її погляд, що ковзає по перехожих, настільки зарозумілий, що в повітрі витає напруга. Вона здається чужачкою, її присутність зайва, недоречна для цього місця.

Чомусь у мене не виникає сумнівів щодо того, що вона приїхала з батьком Артура. Можливо, помічниця або хтось із близьких? Її холодний погляд перетинається з моїм, що змушує почуватися не на своєму місці.

Я відводжу погляд і махаю таксі, яке, на щастя, швидко під'їжджає до готелю. Сівши в машину, я навіть не обертаюся, щоб поглянути на дівчину ще раз. Чомусь вона викликає в мені лише неприязнь.

Хоча особисто ми й незнайомі.

Дорогою додому мої думки крутяться навколо зустрічі Артура та його батька.

Між ними якийсь конфлікт? Навіщо той приїхав сюди? Не довіряє синові?

А раптом...

А раптом Артур поїде з ним? Прямо сьогодні!

Ні, про це навіть думати не хочеться!

Зустріч із його батьком стала холодним душем для мене. Я бачила його невдоволення моєю присутністю, його оцінювальний погляд, який змусив мене відчути себе маленькою і незначною. Від цього стало боляче й прикро.

Входячи до квартири, я почуваюся трохи загубленою від цих думок.

Я знімаю чоботи і в коридорі з'являється мама.

- Де ти пропадаєш останнім часом? Чим займаєшся ночами? Не думай, що я повірила в історії про подругу, дивись, як вбралася, - мама дивиться на мене з неприхованою цікавістю і деяким занепокоєнням.

Мої щоки миттєво вкриваються рум'янцем, і я відчуваю, як моє серце починає битися частіше. Я ніколи не була хороша у брехні, і мама це знає. У те, що я вдесяте ночувала в подруги, вона вже точно не повірить.

- Я була на побаченні, - неохоче зізнаюся я, опускаючи очі, щоб не зустрічатися з її пронизливим поглядом. - Воно трохи затягнулося.

Мама зітхає і підходить до мене, обіймає за плечі.

- Таню, раджу тобі не втрачати голову від чоловіків, - каже вона м'яко, але в її голосі відчувається серйозність.

- Нічого такого, клянуся! - запевняю її. Не зізнаватися ж, що вже потонула в ньому з головою?

- Хто цей хлопець? - наполегливо запитує вона, ще раз глянувши на мене.