Глава 21.4

Чи означає це, що я більше не потрібна йому?

- Я попередив бухгалтерію, тобі підпишуть усі потрібні документи для практики. Тобі не потрібно більше приходити і витрачати на це свій час.

Підтверджує моє припущення.

- Але... - починаю я, розгубившись. Я так хотіла позбутися цієї посади й Артура, а коли випав такий шанс, чомусь єдине, що відчуваю, - розчарування, - але ж я ще не відпрацювала борг за машину...

- Це дрібниці, - усміхається він, узявши келих вина. - Ти мене розлютила, ось я і вирішив трохи відігратися, зробивши тебе своєю помічницею. До того ж, мені було нудно, потрібно ж було якось розважитися, - у його очах хижий блиск, він відкидається на спинку стільця, ні краплі не каючись після свого зізнання.

- Дуже приємно чути, що я була лише розвагою, - вибухаю я. - Але я так не можу. Ремонт обійшовся дуже дорого, у мене зараз немає грошей заплатити за нього, тому я мушу відпрацювати до кінця.

- Я списав із тебе борг. З цього моменту ти мені нічого не винна, - він різко стає серйозним. - Якщо після закінчення універу не знайдеш роботу, у тебе є мій номер, звертайся. Попрошу, щоб тобі підшукали посаду в одній із наших компаній. Або якщо в рідне місто повернешся, тобі тут теж будуть раді.

- Отже, це щось на кшталт прощальної вечері? - запитую, намагаючись звучати якомога спокійніше. Підношу келих із вином до губ, роблю крихітний ковток, не розумію що зі мною відбувається. Чомусь почуваюся використаною і покинутою, хоча нічого такого не сталося.

- Щось на кшталт цього, - знизує плечима Артур. - А тут справді готують не гірше, ніж у розпіарених столичних ресторанах, - він різко змінює тему і береться за їжу. Для нього щойно нічого не змінилося, а от я чомусь у повній прострації.

- Вибач, відлучуся на хвилинку, - піднімаюся зі стільця, прямуючи до вбиральні.

Настрій зіпсовано, а найгірше я не розумію чому раптом замість радості відчуваю спустошення. І сльози до очей підступають.

Підношу руки до холодної води, дивлюся на своє відображення.

- О, Танька? Не знала що ти теж тут! - чую знайомий голос і повертаю голову до дверей.

- Олено, привіт, - намагаюся витиснути із себе посмішку.

- Коли повернулася? На довго? Ти взагалі як? Ми так давно не бачилися!

- Добре все, після Нового року назад поїду.

- Ти тут сама? Не хочеш до нас приєднатися? Я тут із Пашкою та Ольгою.

- О, дякую, але я вже зібралася йти. Давай якось днями перетнемося, - пропоную лише для того, щоб Лєнка зараз від мене відчепилася і не стала вмовляти з ними посидіти. Настрою для цього взагалі немає, тим паче я не одна тут.

- Чудово, тоді наберу тебе!

На цьому розходимося. Я майже біжу до нашого столика.

- Мені потрібно терміново додому, вибач, - вимовляю, не піднімаючи на чоловіка погляд. Дістаю з сумочки гаманець, подумки прикидаю скільки винна за вечерю. - Попросиш рахунок?

- Припини, - він перехоплює мою руку за зап'ястя, не дає поставити на стіл гроші. - Чоловік завжди платить за даму, - вимовляє. Його явно зачепив той факт, що я намагаюся заплатити за себе. - Я відвезу тебе, почекай хвилину.

- Не потрібно, тут лише два квартали до мого будинку.

- Пізно вже, я відвезу, - наполягає на своєму і я знову здаюся.

Чекаю, коли він розрахується за нашу вечерю, в цей час спустошую до дна келих із вином. Поглядаю в бік столика Олени, на щастя, вона мене не помічає. Інакше наступного разу влаштувала б мені допит щодо Золотарьова, прийнявши його за мого залицяльника.

- Ходімо, - Артур допомагає мені з пальто.

Ми виходимо на вулицю. Я мовчки сідаю в машину, на щастя, тут хвилин п'ять усього до мого будинку, інакше померла б від нервового напруження.

Коли машина завмирає навпроти мого будинку, я на мить гублюся. Чи потрібно щось сказати на прощання? Чи побачимося ми ще? Чи потрібно подякувати йому? У голові стільки запитань...

- Дякую і... прощавай, напевно, - відстібаю ремінь безпеки і тягнуся до ручки дверей. - Це був незабутній досвід, - і вискакую з машини, перш ніж Артур зміг би щось відповісти.

Тікаю, не дивлячись в його бік. Відчуваю лопатками на собі його погляд, але не обертаюся.

Він просто мій тимчасовий начальник, і я не повинна шкодувати ні про що, а тим паче засмучуватися, що наше спілкування добігло кінця.