Глава 21.2

Наступний день проходить у шаленому темпі. Я тільки й встигаю бігати туди-сюди з документами, а принтер працює назнос.

Відчуваю, що в компанії відбувається щось недобре, але мене в подробиці не посвячують.

Усі метушаться, в очах паніка і страх. Здається, аудит виявив те, що керівництво компанії дуже ретельно приховувало, і тепер усі напружені, очікуючи наслідків.

Артур зі мною майже не розмовляє, він зайнятий дзвінками і нарадами, які тривають по кілька годин.

Артур зі свого кабінету виходить близько восьмої вечора.

Відчиняє двері і ми зустрічаємося поглядами.

Він виглядає здивованим, немов не очікував мене побачити.

- Чому ще тут? Я, здається, жодних доручень тобі не давав.

- Я... ну, ви не відпускали мене, тому я чекала.

- Робочий день давно закінчився, ти могла йти. Або запитати в мене.

- У вас була онлайн-нарада, тому я не хотіла турбувати вас, - відводжу погляд і починаю збиратися.

Помічаю, що Золотарьов так і стоїть на місці, уважно мене розглядаючи.

- Ти знаєш тут якийсь заклад, де можна нормально поїсти? - запитує.

Киваю.

Скину вам у повідомленні кілька.

- Добре, - він зачиняє двері в стій кабінет, у коридор виходимо разом.

Застигаємо перед ліфтом.

Артур дивиться на нього із сумнівом.

- Я, мабуть, пройдуся сходами. До завтра, Тетяно, - прощається і йде в момент, коли перед нами відкривається ліфт.

Я сумно зітхаю. Входжу всередину і тисну на перший поверх. Ліфт трохи тремтить, коли спускається. Виходжу і мимоволі повертаюся в бік дверей, що ведуть до сходового майданчика. Золотарьова немає.

На вулиці вітряно й холодно. Щільніше кутаюся в пальто, дістаю з сумочки телефон, щоб викликати таксі. За спиною чути кроки.

- Тетяно, - голос знайомий. Це Артур.

Повертаюся до нього.

- Ви щось забули? - запитую. - На завтра будуть якісь особливі доручення?

Під "особливими дорученнями" я маю на увазі забрати його костюм із хімчистки, наприклад. Чим я власне сьогодні зранку і займалася.

- Ні, хотів запитати чи не складеш мені компанію за вечерею?