Глава 18

Коли Артур мене відпускає і відсторонюється, я мало не падаю з більярдного столу. Він дивиться на мене потемнілим поглядом, а потім різко відвертається, ставить на місце кий.

- Уже пізно, ходімо, проведу тебе.

Киваю, хоча він не може це побачити.

Сповзаю зі столу. Ноги не тримають мене. Відчуття, ніби я щойно зробила щось порочне і неправильне.

- Я у вбиральню піду, - ледве видавлюю із себе, всередині все горить, метелики в животі крильцями ляскають і лоскочуть.  

Тікаю від Золотарьова в паніці, не знаючи як поводитися з ним. Можливо, для нього це нормально, ось так цілуватися з дівчиною, яку всього кілька днів знає, але для мене це вперше.

І на свій сором я хочу ще.

Ніхто ніколи в мені не викликав таких емоцій як зараз Артур. Попри те, що він не зовсім приємний тип із роздутою самовпевненістю, він уміє підкорювати дівчат. Від таких краще триматися подалі, інакше наприкінці можна залишитися з розбитим серцем.

Але Артур Золотарьов мій тимчасовий начальник, ігнорувати його не вийде.

Я розумію, що надто багато часу провела у вбиральні, тому збираюся з духом і штовхаю двері. Іду вузьким коридорчиком до зали, і помічаю, що мені назустріч ідуть два незнайомих хлопці. Хочу їх обійти, але вони не дають.

- Поспішаєш кудись, лялечко? - усміхається той, що вищий.

Я злякано озираюся на всі боки, але як на зло нікого немає. І телефон залишила в сумочці в залі.

- Як звуть тебе, дюймовочко? Вільна сьогодні? - запитує другий. Він проходиться по мені сальним поглядом.

- Пропустіть, на мене хлопець чекає, - намагаюся викрутитися із ситуації і піти від хлопців, від яких явно несе алкоголем.

- Ми бачили тебе в залі, и гаряча штучка. Завела нас з одного погляду. Не хочеш із нами? Покажемо тобі те, до чого твій хлопчина ще не доріс.

Я роблю кілька кроків назад. Розумію, що вони не відчепляться просто так.

Але мене притискають до стіни, чужі руки шарять по тілу. Гучний сміх б'є по вухах.

- Відпустіть, я буду кричати! - вимовляю голосно.

Вони знову сміються.

- Кричи скільки влізе, у залі так гамірно, що тебе навряд чи хтось почує.

- Гей, руки від неї прибрали, - загрозливо звучить знайомий голос.

Я повертаю голову в бік і помічаю Артура. Серце завмирає, коли я бачу, як спалахнув гнів у його очах.

Його зазвичай спокійне і стримане обличчя спотворилося, і в його погляді промайнуло щось дике і неприборкане. Руки в кулаки стискає, немов у будь-яку секунду готовий кинутися в бійку на мій захист.

Його очі, зазвичай холодні й розважливі, тепер горіли люттю. Його тіло напружилося, немов сталева пружина, готова до дії.

Він швидко зробив крок уперед, своїм рухом затуляючи мене від незнайомців.

- Проблеми? - запитує з викликом, витримуючи погляди хлопців, що пристали до мене.

- Здалося, що лялечка твоя занудьгувала, от і вирішили розвеселити.

- Розвеселили? Так валіть звідси, - усміхається Золотарьов, бере мене за руку і тягне за собою.

Я відчула, як у мене в грудях усе стиснулося від хвилювання і страху, спостерігаючи, як Артур сміливо і рішуче захищає мене.

Мені все здається, що вони кинуться за нами, не можуть же так просто відпустити? Але, обернувшись назад, помічаю, що хлопці завмерли на місці, витріщаються на нас недобрим поглядом.

- Злякалася? - запитує Артур. Забирає наш верхній одяг, допомагає мені одягнути куртку.

- Усе гаразд. Пізно вже, мені додому треба, - на Артура не дивлюся. Після того поцілунку надто ніяково почуваюся. А ще досі тремчу від переляку. Ніколи в такій ситуації не була. Ось тому я й намагаюся триматися подалі від сумнівних місць і ночами не гуляю.

- Викличу таксі, машину тут залишу, бо випив.

Ми виходимо на вулицю, хвилин п'ять стоїмо і мовчимо. Нарешті машина з шашечкою завмирає навпроти будівлі.

Артур відчиняє для мене задні дверцята, сам уперед сідає. Я називаю свою адресу. Містечко маленьке, тож уже за кілька хвилин ми завмираємо навпроти нашого будинку.

- Дякую, - вимовляю неголосно і, перш ніж Золотарьов встигає щось відповісти, вислизаю з салону і швидким кроком прямую до під'їзду.