Глава 17.2

За хвилин десять Артур з'їжджає на узбіччя і вмикає аварійку. Перед нами білий позашляховик із пробитою шиною.

- Чекай тут, - каже мені, відстібаючи свій ремінь безпеки.  Я спостерігаю, як він виходить із салону і підходить до машини сестри. Присідає навпочіпки поруч із колесом.

Дверцята авто відчиняються і з позашляховика виходить та сама дівчина, яку я бачила вчора в офісі. Усе ж не збрехав, виходить, це була його сестра.

Вони обмінюються кількома фразами, потім Артур відкриває багажник і дістає запаску.

Сестра Золотарьова вдивляється в лобове скло його машини, немов намагається розгледіти мене за тонованим склом. Запитує щось у Артура, той недбало відмахується від неї.

Як шкода, що я не можу нічого почути з їхніх слів.

Я спостерігаю, як Артур приступає до заміни шини. Його дії впевнені та зосереджені, наче робив це сотні раз до цього. Він знімає куртку, залишаючись в одному светрі, і я не можу відвести погляд від його спортивної фігури.

Я вкотре за день ловлю себе на думці, що він справді привабливий, коли не поводиться як зарозумілий бос.

Заміна шини займає не більше п'ятнадцяти хвилин, і незабаром Артур обіймає свою сестру на прощання. Він відкриває дверцята своєї машини, але дівчина його раптово гукає:

- Артуре!

Він завмирає, обертається до неї.

- Прислухайся до моїх слів і подумай ще раз. Тобі краще не перечити батькові і зробити як він хоче. Ти ж знаєш, йому плювати на почуття інших, навіть якщо це його рідні діти.

- Не парся за це, Свєт, я вже не маленький, розберуся.

Він займає водійське місце і стартує двигун. Машина плавно рушає з місця, білий позашляховик слідує за нами.

Артур вивчає свої руки, явно не задоволений слідами бруду, що залишилися. Він повертається до мене.

- У бардачку мають бути вологі серветки, не могла б ти дістати?

Я киваю і відкриваю бардачок, намацуючи пачку з серветками. Передаю їх йому, і він акуратно починає витирати руки.

- Дякую, - каже він, стискає пальцями кермо і збільшує швидкість. Летимо трасою і незабаром показуються вогні міста.

Я дивлюся у вікно, шкодуючи, що так швидко дісталися міста. Раптово Артур перериває тишу:

- Тут десь є більярдна?

Я обертаюся до нього з подивом.

- Так, на проспекті. Там досить непогане місце. Було, - швидко додаю я. - Я в останні кілька років майже не буваю вдома.

Він коситься на мене, про щось думає.

 - Умієш грати?

- У більярд? - перепитую здивовано.

Він киває.

- Раніше часто грала з друзями, але це було давно.

- Тоді, що скажеш щодо того, щоб скласти мені компанію? Спишу частину боргу, - діє, немов змій спокусник.

Я вагаюся на мить, але потім погоджуюся.

- Чому б і ні? Усе одно робити нічого, - знизую плечима, намагаючись не висловлювати особливого захвату з приводу того, що Артур запросив мене провести з ним час.

Артур усміхається і повертає кермо в бік вказаної адреси.

Фасад будівлі не вирізняється розкішшю, скоріше, він нагадує старий паб із неоновими вивісками і затемненими вікнами.

Ми входимо всередину, і в ніс одразу ж вдаряє запах цигаркового диму, яким тут усе просочилося. Стіни прикрашені старовинними фотографіями знаменитих гравців у більярд і вінтажними плакатами.

Кілька столів для гри в більярд розсіяні по всьому приміщенню, створюючи відокремлені зони. У кутку залу розташований невеликий бар і Артур прямує прямо туди, щоб зробити замовлення.

Артур і я вибираємо стіл подалі від галасливої компанії. Він простягає мені кий.

Він посміхається мені, пропонуючи розбити кулі.

У цей момент я відчуваю легке хвилювання.

Сильніше, ніж потрібно було б, стискаю кий пальцями. Нахиляюся. Б'ю. І кулі розлітаються по всьому столу.

- На що граємо? - запитує раптово Золотарьов, притулившись стегнами до більярдного столу. Він абсолютно розслаблений, в очах іскри азарту.

- На бажання, - швидко відповідаю я, запізно зрозумівши, що я не була професіоналом у більярді, і абсолютно точно програю. Краще б заздалегідь знати що саме я програю.

- Чудово, так навіть цікавіше, - хмикає він і обходить стіл, щоб з точністю забити кулю в лунку.

У середині партії нам приносять замовлення. Віскі для Артура і мені коктейль, який я не замовляла.

- Пий, тобі не завадить розслабитися, - Артур підносить склянку до губ і киває мені на келих.

Мені здається, я вже п'яна. Його присутністю. І коктейль зайвий. Але не хочу здатися снобом і заучкою, тому роблю ковток.

Смачно.

Ставлю келих на стіл і повертаюся до гри.

- Зачекай, не так, - зупиняє мене Артур у момент, коли я збираюся вдарити.