Глава 7

Я стою перед дзеркалом у жіночій вбиральні, розглядаючи себе. Волога серветка зовсім не допомогла. Зітхнувши, я відкинула її в урну і вирішила, що куртка потребує серйозного чищення. Доведеться витратитися на хімчистку. Чому щоразу зустрічаючись із тим незнайомцем мій гаманець стає значно тоншим?

-  Жахливий ранок, - подумала я, виходячи з вбиральні.

На моєму столі вже чекав стос паперів, які потрібно було опрацювати до обіду. Я зняла верхній одяг і почала працювати, намагаючись відволіктися від нещасних пригод. Я зосереджено сортувала документи за місяцями, але мої думки все одно поверталися до того чоловіка. Його гнів, його погляд, його голос... Усе це залишало неприємний слід усередині мене.

Раптом двері бухгалтерії відчиняються, і всі одразу ж відволіклися від роботи й підняли голови. На порозі стояв він - той самий чоловік із Lamborghini, у чистій білій сорочці. 

Усі в приміщенні завмерли й замовкли, а я в цей момент відчула, як температура мого тіла різко підскочила вгору і мені стало гаряче. 

Що він тут робить? 

Чоловік пройшовся поглядом по приміщенню, я з'їжджаю вниз на стільці, ховаю обличчя за монітором комп'ютера, щоб він не помітив мене. 

- Я Артур Романович Золотарьов, фінансовий директор холдингу, - вимовив він досить голосно, щоб його почули всі, я ж відчула, як моє серце забилося швидше.

Здається, я влипла! Та ще й як! Це треба було примудритися врізатися в машину начальства, а потім ще й облити його сорочку кавою! Схоже, робота тут після закінчення університету мені не світить. 

- Доброго ранку, Артуре Романовичу, - привітали його працівники бухгалтерії, переглядаючись між собою. 

- Сьогодні ми починаємо проводити внутрішній аудит компанії, і я хочу, щоб усе було зроблено ідеально і в стислі терміни. Саме для цього я тут.  Щоб проконтролювати все особисто, - сказав він. 

Зараз від нього віє владою і холодом. Я глянула на Аню, яка запорола з ПДВ, на тій взагалі обличчя немає. Вона вже передчуває найгірше. Як і я. Попри те, що я тут просто проходжу переддипломну практику. 

Я намагаюся відновити дихання після вбивчих новин. "Це не може бути правдою," - думала я. - "Таких збігів не буває". 

Раптово Артур Романович, пройшовши повз усіх, зупиняється біля мого столу. Він нахабно посміхається і дивиться прямо мені в очі.

Упізнав. Сумнівів немає. 

Моє серце завмирає. Я чекаю найгіршого. 

- Ви в нас теж у бухгалтерії працюєте? - запитує, усміхаючись. Впирається долонями в стіл навпроти мене, пильно розглядає мене, насолоджується моєю реакцією.

- П-практику проходжу, - відповідаю, заїкаючись. Відчуваю, як увага всієї бухгалтерії зараз прикута до мене. 

- На час мого перебування тут мені потрібна особиста помічниця, - заявляє він. - І я обираю вас.

Мене охоплює шок. Я не знаю, що робити. Адже він спеціально це зробив. Вирішив відігратися? Або вимагати відшкодування збитків? Адже він ненавидить мене і собаку мою дворнягою обізвав.

- Вибачте, але я ще студентка. Навіть не співробітник на півставки. Я не можу бути вашою особистою помічницею. Це занадто відповідально. 

- Немає нічого відповідального в тому, щоб робити каву і приносити папірці. А ще замовляти мені обід. 

- Але... Але... - ледве видавлюю я із себе, відчуваючи, як усе всередині мене чинить опір цій ідеї. Хочу придумати вагому причину, але моя голова зараз зовсім не працює. 

- Артуре Романовичу, Тетяна всього лише проходить практику на нашому заводі, - метушиться головбух, схвильовано поглядаючи на мене. Відчуває, що все це неспроста. - У нас є багато кваліфікованих працівників, які зможуть професійно виконати функцію вашої особистої помічниці на час перебування у нас.

- Навіщо відривати від роботи співробітників? А для Тетяни це буде чудовий і незабутній досвід, - каже він так, немов уже передчуває моє приниження. Я більш ніж упевнена, якщо стану його помічницею, то це будуть найжахливіші дні в моєму житті.  - Вам слід почати просто зараз, - на його обличчі розповзається хитра усмішка. 

Увесь бухгалтерський відділ дивиться на мене з сумішшю заздрості та співчуття. Я почуваюся абсолютно розгубленою. Але, схоже, у мене немає вибору. Тому що мені досі ніяково за той випадок із його дорогою машиною, адже він навіть не зажадав компенсації. А раптом якщо я відмовлюся зараз, то він про все згадає і надішле мені рахунок з автосервісу? Вже краще кілька днів заварювати йому каву, ніж у паніці шукати гроші. 

- То що, Тетяно, ви згодні? - запитує, виділяючи моє ім'я. 

- Так, але мені потрібно закінчити роботу тут. 

Артур Романович відсуває вбік стопку документів, яка лежить переді мною на столі. 

- Раніше ж без вас якось справлялися? Не думаю, що твою відсутність хтось помітить. Збирайся, покажу де знаходиться мій тимчасовий кабінет.