Глава 3

Шість років тому

- До нас їде аудиторська перевірка! - у бухгалтерію забігає перелякана Лілька з виряченими очима.

Усі одразу ж відриваються від своїх справ і повертають до неї голови.

- І фінансовий директор холдингу! Син головного акціонера! Так що нам триндець! - глибокодумно заявляє вона.

У приміщенні повисає повна тиша.

- Потрібно терміново до завтрашнього дня закрити всі косяки, - береться за голову головний бухгалтер кабельного заводу Інеса Іванівна. - Так, увага, - вона піднімається зі свого місця, щоб її краще було видно, плескає кілька разів у долоні, немов увага всього бухгалтерського відділу зараз і так не належить їй. - Ніхто не піде сьогодні додому, поки не розбереться з усіма завислими справами. Аліно, перевір усі звіти по відрядженням. Вероніко, внеси в програму дебіторку, я в курсі, що ти два тижні вже нічого не робила. Потрібно постаратися по максимуму, інакше нас усіх позбавлять не тільки премій, а й зарплат!

- Мені кінець! - із найвіддаленішого кута доноситься голос Ані. - Інесо Іванівно, ви ж знаєте, що я з ПДВ запорола і не зареєструвала вчасно. Мені тепер доведеться компенсувати штраф за несвоєчасну реєстрацію? Там накладна майже на два мільйони гривень була.

Вона блідне на очах, хтось поспішає до шафки з аптечкою, щоб накапати заспокійливого.

У цей момент я рада, що всього лише проходжу переддипломну практику на цьому підприємстві, а не є повноцінним членом бухгалтерії.

Я стою в куточку з чашкою кави, яку заварила головному бухгалтеру, і намагаюся не відсвічувати в такий напружений момент.

Усі одразу ж беруться до роботи. Кабінет схожий на мурашник.

Через те, що на третьому поверсі адміністративної будівлі роблять ремонт, усю бухгалтерію перемістили на п'ятий у колишню конференц-залу.

Тепер усі бухгалтери під час робочого дня перебувають під пильною увагою Інеси Іванівни, яка закидає їх завданням за завданням, якщо бачить, що вони впоралися зі своєю роботою.

Усіх це шалено дратує, дівчатка дочекатися не можуть, коли закінчать ремонт хоча б у кабінеті головбуха і вона повернеться до себе.

Про це я випадково підслухала в жіночому туалеті.

Жіночий туалет взагалі цікаве місце, якщо пробути там більше п'яти хвилин, можна почути плітки, від яких у мене, двадцяти річної дівчини, в'януть вуха.

- А ти, Тетяно, відскануй ось ці документи і можеш іти додому, - мені теж знаходиться робота.

Кілька папок лягають на стіл переді мною і я важко зітхаю, дивлячись на годинник. За двадцять хвилин закінчується робочий день, я мала заїхати за Сьомою - своїм псом - у ветеринарну клініку. Але тепер, схоже, не встигну.

Щосили намагаюся прискорити процес, але  все одно затримуюся майже на годину.

Виходжу на парковку для працівників заводу, відшукую поглядом татову стареньку машину. Дістаю ключі й прогріваю мотор. Їжуся від холоду. Пічка не працює, на вулиці вже пізня осінь. Цього року довелося купити нову зимову гуму, тому ремонт пічки відклали на потім.

Відправляю ветеринару повідомлення, що скоро буду. Тут їхати то хвилин десять. Місто в нас невелике, але за рахунок того, що маємо промислову зону у вигляді двох заводів і кількох великих підприємств, доволі таки багатолюдне й розвинене.

Минулого року навіть почали будівництво нових багатоповерхівок. Кажуть, уже всі квартири розкуплені.

- Здрастуйте, я за Сьомою. Як він там? - дістаю з сумки гаманець, потрібно розрахуватися за крапельницю.

- Усе чудово, він пішов на поправку, але потрібно буде через кілька днів його ще раз привезти на огляд.  
Я полегшено видихаю. Якісь шкуродери розкидали по району отруєний собачий корм, і Сьома на прогулянці проковтнув його. Я так злякалася, коли в нього почався напад, чесно кажучи, вже не сподівалася навіть на диво. Але Сьома у нас хлопчик великий і сильний. Зміг пережити все.

Пса виводять із кабінету і передають мені.

Коли бачу його відразу ж легше стає.Я сідаю навпочіпки перед ним.

- Ну, привіт, мій хороший. Ти як? - гладжу його й обіймаю.

Я швидко розплачуюся за рахунками і виходжу з клініки. Відчиняю задні дверцята автомобіля, чекаю коли Сьома забереться всередину.

Доводиться грюкнути дверцятами двічі, щоб вони закрилися.

Чорт, мені здається, цій машині майже стільки ж років, скільки і мені. Так хочеться вже влаштуватися на роботу, купити собі хоч і підтриману, але пристойну тачку...

Так у мріях про високооплачувану посаду, що раптово звалилася на мою голову, і їду додому.

Я стискаю кермо своєї старенької Тойоти, зосереджено вдивляючись у дорогу. На вулиці крапає дощ. Двірники скриплять, працюючи на повну.

У дзеркалі заднього виду час від часу поглядаю на пса, що затишно влаштувався на задньому сидінні.

Сьома спить, поклавши голову на передні лапки.

Мені залишається до дому зовсім небагато, коли машина, що вискочила з перехрестя, підрізає мене і дзвінко сигналить.