Розділ 9

Каріна

— Вони тут обідали?

— Так, офіцере.

— Ось на цій терасі?

— Так, офіцере.

— Ви знаєте, в який бік вони поїхали?

— Ні, офіцере.

— Вони вам не сказали?

— Ні, офіцере.

— Що, просто заправилися, розрахувалися і поїхали?

— Так, офіцере.

Ось так нецікаво і без вогника протікає наша бесіда, поки офіцеру нарешті не закортіло різноманітності. Це видно по його спітнілому лобі й очах, що обертаються навкруг своїх орбіт.

— А ви випадково не знаєте, хто з братів був за кермом?

Тут я роблю над собою неймовірне зусилля, впиваючись нігтями в долоні. Тільки б не затремтів, тільки б не затремтів...

Але він усе одно трохи зривається і тремтить. Мій голос.

— Знаю. Марк...

Полісмен піднімає брову і впирає в мене здивований погляд. Чекав, що я гаркну «Ні, офіцере»?

— А звідки ви знаєте? Хіба братів Громових можна розрізнити?

— Чула, як його брат кликав, тому й знаю, — не можу назвати Мартіна на ім'я, подумки прошу в нього вибачення.

Поліцію начебто влаштовують мої відповіді, і я трохи заспокоююся. Доводиться вдавати цілковите невідання і необізнаність, бо детально про аварію мені дізнатися нізвідки. Марк сказав, що в новинах усе описано доволі стримано, він встиг погортати новинну стрічку, поки я спала, закинувши на нього ногу і увіткнувшись йому в груди.

Боже, який сором. Мимоволі червонію, і офіцер піднімає вже обидві брови.

Ми сидимо на терасі, я пригощаю його кавою з печивом. Він пише протокол нашої бесіди, а я роблю вигляд, що нудьгую і роздивляюся другого поліцейського, який неквапливо прогулюється терасою.

Раптово в глибині будинку лунає гуркіт, і в мене серце провалюється вниз. Поліцейські переглядаються, а я схоплююся і кричу:

— Козинак! Хулігане хвостатий, а ну брись! — і повертаюся до офіцерів, надаючи собі засмученого вигляду. — Кіт хуліганить. Вже не знаю, що з ним робити, такий шкодливий, геть сил немає. Напевно знову вазон із квіткою перевернув.

«Няв!» — лунає з дому на підтвердження моїх слів, і я холону. Марк, звісно, нявкає дуже достовірно, але раптом вони захочуть переконатися і попросять показати кота? Де шукати це ледащо Козинака?

— Як я вас розумію, кіріа Ангеліс, у мене вдома такий самий, — співчутливо киває поліцейський, який вів зі мною бесіду. Він простягає мені протокол. — Будьте так ласкаві, ознайомтеся і підпишіть. Якщо в мене виникнуть запитання, я вам зателефоную. Ви не проти?

Я підписую папери, ми розсипаємося в люб'язностях, і поліцейські їдуть. Я проводжаю їх до воріт і даю знак відбою Яннісу і Менелаю, які весь цей час стежили за нами з певною тривогою.

— Чого це їм від тебе знадобилося, господине? — стурбовано запитує Менелай.

— А я знаю? — знизую плечима. — Вчора тут заїжджали одні заправлятися, от про них і питали. Я розповіла, що бачила, а що не бачила, нехай самі додумують.

— Дивись же ти, самі приїхали, не полінувалися, — бурчить Янніс.

Хлопці за мене горою, і це гріє. Але треба провідати Громова, і я голосно заявляю, що йду снідати, а коли я снідаю, мене краще не відволікати.

Яке ж моє здивування, коли я виявляю Марка, що сидить у батьківській кімнаті в кріслі, а на колінах у нього згорнувся клубком Козинак.

— То це не ти нявкав? — запитую Громова.

— Ні, — він чухає Козинака за вушком, і той задоволено мружиться, — це він. Вліз у вікно і перевернув квітковий горщик. Він його навіть не розбив, тільки землю розсипав. Я б прибрав, але не знаю, де в тебе віник із совком.

— Сиди вже, — кажу буркотливо і йду по віника.

— Каро, — кличе Марк, коли я закінчую прибирання, — а в цьому будинку сніданками годують?

Я не дозволяю йому виходити на терасу, і Громов повертається в мою кімнату. Кидає швидкий погляд на постер із власною фізіономією, і я ховаю очі. У нього вистачає такту не нагадувати мені про дизайнерський ремонт у батьківській спальні, а я тим більше не збираюся цю тему порушувати.

Марк падає на ліжко і кривиться, закидаючи покалічену ногу. Я йду за маззю, бинтами і настоянкою Андроніка.

— Поки я готуватиму сніданок, зміни собі пов'язку і випий ліки, — кажу наказовим тоном і швидко йду на кухню.

Мені не важко зробити перев'язку, але тільки якби це був не Марк. Стояти перед ним навпочіпки і торкатися його тіла для мене занадто непідйомне випробування. Особливо коли ловлю обважнілий чоловічий погляд. Не варто піддавати ні себе, ні його зайвим випробуванням.

Приношу на таці сендвічі, каву і яєчню зі смужками в'яленого бекону і помідорами чері. Марк окидає тацю голодним поглядом і переводить його на мене. Мені здається, чи цей погляд такий же голодний?

— А ти? — запитує Громов, перехоплюючи тацю і допомагаючи встановити її на тумбочці.