Розділ 8

Каріна

Йду спати в спальню батьків і провалююся в сон, щойно голова торкається подушки. Але я сплю дуже чуйно, тому надто скоро прокидаюся від незрозумілого шуму. Перший час намагаюся збагнути, що мене розбудило і чому я не у себе в кімнаті.

Пам'ять прорізає немов променем прожектора, і перед очима постає вчорашній день у всіх його моторошних подробицях. Шалено хочу спати, але з моєї кімнати лунають невиразні звуки, і я з жалем сповзаю з широкого батьківського ліжка.

Світло в коридорі я з вечора приглушила до мінімуму, а двері залишила відкритими. Плентаюся у свою кімнату, широко позіхаючи. На годиннику лише друга ночі. Це так всю ніч буде? Може, варто було принести туди розкладачку? Я не винесу, якщо доведеться так бігати цілу ніч.

Присягаюся, якщо Громову заманулося прогулятися по домівці, я його придушу.

Але Марк не гуляє, він лежить на ліжку, розметавшись, і бурмоче щось під ніс. Прислухаюся і ціпенію. Він кличе Мартіна, і в мене відразу пропадає бажання сердитися.

Кладу долоню йому на лоба. Все ясно, у нього знову піднялася температура. Дядько Андронік попереджав, що так може бути.

Вмикаю приліжковий нічник і йду по пігулки, вода стоїть біля Громова на тумбочці. Беру його за плече і легенько трясу.

— Марку, прокинься, нам треба випити ліки.

— Що? Де? — він схоплюється, стиснувши мою долоню так сильно, що я скрикую.

— Відпусти, мені боляче!

— Вибач... — Громов виглядає ошелешеним, і я підношу на долоні таблетку.

— У тебе знову жар. Випий, це жарознижувальне. А потім я тобі дам настоянку, яку дядько Андроник прописав.

Марк слухняно бере таблетку, відміряю йому ложку Андроникового зілля.

— Пий.

— Я тебе розбудив, Каро, — каже він сипло, у голосі чується розпач.

— Добре, що я прокинулася, ти б сам не став мене будити, — відмахуюся.

Сині очі виблискують у відблисках світильника, і я розумію, що вгадала.

— Мені так шкода, що я не даю тобі виспатися... — тепер його голос звучить глухо.

— Нічого, головне, щоб температура впала, — я розправляю по краю ліжка простирадло, що збилося, і нахиляюся, щоб поправити подушку.

  Мене огортає гарячим диханням, така ж гаряча долоня намацує мою руку.

— Я не договорив, мала. Мені шкода, що я не даю тобі виспатися саме в такий спосіб.

Яскраві відблиски відбиваються в очах, які зараз дивляться на мене нереально, неможливо, недозволено близько. Від Марка виходить такий жар, що здається, це не відблиски від світильника, а язики полум'я, що горять у глибині зіниць.

Прикладаю до його щоки долоню, шкіра під рукою надто гаряча й суха. Точно як мої губи. І горло. І взагалі всередині мене сухо як у пустелі. Як таке може бути, горить Марк, а згораю я?

Виходить, може.

— Тобі потрібен охолоджувальний компрес, — змушую себе відсторонитися, і це дається мені важко, — і чай. Почекай, зараз принесу.

Марк із явним небажанням мене відпускає, і я мало не бігом біжу на кухню. Готую чай, кидаю скибочку лимона, цукор, кубик льоду і несу своєму хворому. Коли я хворію, мама завжди робить для мене багато чаю, і він обов'язково має бути не гарячим, а теплим. Це я добре запам'ятала.

Наливаю в кухлик холодної води, змочую рушник і несу все це у свою кімнату.

— Пий чай, Марку. А я буду тебе обтирати, поки не подіє жарознижувальне, — сідаю на стілець поруч із ліжком. Він з цікавістю оглядає мою ношу.

— Ти будеш обтирати мене всього?

Знов за рибу гроші. Температура у Громова, а червона як м'якоть кавуна я.

Звісно, я чула, що якщо обтерти тіло оцтом, розведеним водою, температура миттєво падає. Але мені вистачило сьогоднішнього душу й обтирання, щоб я ще раз на це погодилася. Без пафосу і перебільшення, я краще дам себе вбити.

У повному мовчанні кладу на лоб Марка компрес. Той теж мовчить, але він лежить. Із заплющеними очима. Випив свій чай і лежить.

А я сиджу. На стільці. У власній кімнаті!

Хочеться спати, хоч сірники в очі встромляй, але я героїчно чекаю, поки температура не перетне позначку в тридцять сім і п'ять. На той час просто валюся з ніг, дарма що сиджу.

На лобі Марка виступають дрібні крапельки поту. Він засинає, виснажений високою температурою, а я боюся встати зі стільця. Відчуваю, що впаду, щойно зміню точку опори з п'ятої на третю і четверту.

Громов шумно дихає уві сні і повертається на бік, а я впираюся очима в спокусливу білизну власного ліжка. У мене ліжко хоч не двоспальне, бо в мене не така велика кімната, але досить широке. Удвох цілком можна поміститися.

Нічого ж не станеться, якщо я трохи полежу? Зовсім трохи і зовсім недовго...

Я не встаю, я переповзаю на половину ліжка поруч із Марком і засинаю, здається, ще дорогою.

***

Що конкретно мене будить, важко сказати — чи то гамір, що лунає з двору, чи то ранкові сонячні промені, що заливають кімнату, чи то погляд.