Розділ 6

Каріна

Бачу себе, яка зосереджено вдивляється в камеру відеореєстратора. Я відступаю на крок, примружуюся, поправляючи пристрій, і з задоволеним виглядом відходжу до дороги. На півдорозі зупиняюся й озираюся.

Так дивно спостерігати за емоціями, які читаються на моєму обличчі наче на сторінках книжки. Чому мені про це раніше ніхто ніколи не казав?

Сідаю за кермо пікапа, мій «дідусь» жваво зривається з місця, і на дорозі залишається лише спорткар Громових. Мене переповнює дивне і двоїсте почуття. Я наче заново проживаю цей день, тільки дивлячись на те, що відбувається, збоку.

Зараз переді мною порожня дорога, дерево, небо і розбите авто. На водія намагаюся не дивитися, це занадто боляче і страшно.

Думаю про те, як добре видно ділянку дороги, і подумки вітаю себе з вдало обраним розташуванням девайса.

Переглядаю запис у прискореному режимі. Я цього чекаю, і все одно, коли з динаміка долинає гул гелікоптера, здригаюся. Дорогу накриває тінь, інстинктивно втягую голову в плечі.

Через деякий час у зону видимості камери в'їжджає великий чорний автомобіль із тонованим склом. Повертаю нормальний режим перегляду, нервово здавлюючи руками телефон. І коли автомобіль гальмує в місці аварії, всередині в мене натягується струна. Здається, я навіть чую цю дзвінку напругу.

З автомобіля виходять четверо чоловіків, одягнених у звичайні костюми. Ну як звичайні, пристойні. Я не надто добре розбираюся в марках одягу, але на чоловіках костюми сидять відмінно. Тож вони явно не куплені в магазинах із ширвжитком.

Чоловіки підходять до спорткара, заглядають всередину. Переглядаються. З того, що я бачу, роблю висновок, що один із них Бос, інші його підлеглі.

Звідки я це взяла? Надивилася в нас на заправці. Точно так само на тата дивляться наші співробітники, коли чекають його розпоряджень. А в останній місяць так дивляться на мене, свого тимчасового керівництва.

Бос віддає наказ, тільки який, не зрозуміло. Взагалі неможливо розібрати жодного слова, про що вони говорять між собою. Занадто далеко розташований відеореєстратор, до того ж вітер дме в бік моря. Відносить усі звуки, навіть гул працюючих гвинтів.

— Ти можеш наблизити його обличчя? — чую над вухом і здригаюся.

Повертаюся і бачу Марка в одному рушнику, зав'язаному на стегнах. Він хапається за бильце, переносить вагу тіла на здорову ногу і безсоромно завалюється на заправлене ліжко.

— Обов'язково так тихо підкрадатися? — бурмочу, ховаючи збентеження. — Я мало телефон не впустила!

Марк здивовано піднімає брови, і до мене запізно доходить, що кульгавий чоловік вагою під дев'яносто кілограмів підкрастися непомітно просто не в змозі. Значить це я занадто захопилася.

З готовністю зупиняю запис і збільшую зображення. Марк підводиться на лікті і запрошувально поплескує по ліжку поруч із собою. Роблю над собою зусилля, щоб не зашарітися наче червоний прапор на автотреку.

Сідаю поруч, Громов заглядає в телефон. Хмурить брови, покусує нижню губу. Довго дивиться, але зрештою відкидається назад на ліжко.

— Не знаю, ніколи його не бачив. А ти звідки взагалі взяла цей запис, Каріно?

— Сховала відеореєстратор у камінні. Бачиш, як далеко вийшло? — засмучено киваю на екран.

— Як ти примудрилася його закріпити?

— На присоску, — знизую плечима. — Він у мене звичайнісінький.

— А як живила?

— Він на акумуляторах.

— Хочеш сказати, він досі працює? І не розрядився? — невіряче перепитує Громов.

— Я залишила там повербанк. Примотала ізоляційною стрічкою, — уточнюю, та дарма. Марк і так виглядає досить приголомшеним.

— Ти знаєш, хто ти? — запитує він, не приховуючи захоплення. — Ти справжній скарб!

Розумію, що це стосується лише моєї здогадливості, і зітхаю. Не дуже приємно, звісно. З іншого боку, краще ніж нічого. Учора я й мріяти про таке не могла.

— Каро, а ти можеш транслювати запис на більший екран? — Марк вказує на телевізор. — Хочу спробувати їх все ж таки роздивитися.

Згідно киваю і вмикаю телевізор. Марк мав рацію, тепер чоловіків видно краще, особливо коли я наближаю зображення і запускаю покадровий перегляд.

Громов пильно вдивляється, кусає губи, але ні Бос, ні його підлеглі йому явно не знайомі.

— Вперше їх бачу, — бурчить Марк, у знемозі відкидається на ліжко, і я знову запускаю нормальний режим перегляду.

Чоловіки фотографують спорткар із різних ракурсів, зазирають усередину, підходять до самого узбіччя, щось виглядаючи в морі.

Не щось, а когось, осіняє мене. Марк не дарма залишив відчиненими двері і втопив свій телефон.

— Може, це поліція? — запитую з надією.

— У костюмах? — спідлоба дивиться Марк.

— Якийсь їхній спецпідрозділ... — бадьорим голосом висуваю припущення, але замовкаю, бо він більше на мене не дивиться, а дивиться на екран.

Там відбувається помітне пожвавлення після того, як Бос приклав до вуха телефон. Він щось каже своїм супутникам, чоловіки швидко вмощуються в автомобіль і розвертаються в бік міста.