Розділ 5

Каріна

Підганяю пікап впритул до ґанку. Ніколи ще я так не раділа відсутності сусідів! Марк пробує ступити на землю покаліченою ногою, і його обличчя спотворюється від болю.

— Що ти робиш, зачекай, — підбігаю, підставляю плече.

— Чорт, я думав, знеболююче допоможе, — шипить він, хапаючись однією рукою за мене, другою за перила.

— Треба буде зняти джинси й подивитися, — кажу йому й ойкаю, коли він переносить усю вагу на мене.

— А тут більше нікого немає, хто б міг допомогти? — зупиняється Марк, дивлячись на мене із сумнівом. — Я ж тебе зараз розчавлю.

Я одразу червонію як помідор і швидко опускаю голову, щоб він нічого не помітив. Ця фраза прозвучала так двозначно...

— Що ти! — переконливо брешу. — Ти зовсім не важкий. Я з весни ходжу в тренажерний зал, віджимаю штангу. Я знаєш, яка сильна?

Кажу, а сама згинаюся в три погибелі. Громов скептично дивиться зверху вниз.

— І яка в тебе була максимальна вага в жимі лежачи?

— Ну... емм... — дивлюся в небо, прикидаючи, як так збрехати, щоб було правдоподібно.

— Ясно, — киває Громов, — тобі гриф для штанги порожній підняти вже б за досягнення зійшло.

Він намагається спиратися на мене якомога менше, тримається за укіс дверей, за стіну, за підвіконня.

Ми доповзаємо до гостьової кімнати, і тут мене осіняє.

— Марку, тобі сюди не можна.

— Чому? — зупиняється він.

— Завтра прийдуть робітники, а вихід із гостьової на терасу. Вони можуть тебе побачити.

— Що ти пропонуєш?

— Краще до мене. Моя кімната вікнами виходить на інший бік. А я піду до батьків, їх ще довго не буде, — додаю поспішно, щоб Марк не подумав, ніби я на щось натякаю.

Ні на що не натякаю, я правду кажу.

І тільки коли переступаю поріг, до мене доходить, що Громов зараз побачить свою паперову копію.

— Ого, — чую неголосне, і хочу провалитися крізь землю.

— Це не мій постер, — бубню, заштовхуючи Марка в кімнату.

— Справді? А чий? — його голос звучить серйозно, та в ньому явно чується смішинка.

А мені хочеться плакати. Ну чому я його не зняла і не запхала в комору, як обіцяла?

— Татів. Він схиблений на перегонах. Він твій фанат.

— А чому тоді тато постер у твоїй кімнаті повісив?

— Та мама лається, — знизую плечима, — у них у спальні дизайнерський ремонт. Вона татові не дозволяє нічого на стіни вішати. Він попросився повісити тебе в мене.

Громов хмикає, але я тримаю кам'яне обличчя. Тепер головне, щоб він не потрапив у батьківську спальню. Там звичайний ремонт би зробити, про дизайнерський ніхто й не мріє.

Він докульгує до ліжка й упирається в бильце.

— Мені б у душ, Каро. Допоможеш?

— Звісно, — відгукуюся з готовністю.

— Тоді допоможи зняти джинси.

І тут я розумію, що погарячкувала.

Ні, звісно, в моїх мріях я це робила не раз. Коли ми обидва розпалені, збуджені, він зриває з мене сукню, а я розстібаю ремінь на джинсах. Мої руки тремтять і від нетерпіння, і від хвилювання, і з незвички. Я не справляюся, і він тоді смикає ремінь однією рукою...

Мда, реальність виявилася трохи іншою.

Скажімо, прямо протилежною. Несхожою і близько.

Чоловік, який займав усі мої думки і мрії, тепер стоїть переді мною в очікуванні, а я гарячково ковтаю і тягнуся руками до ременя.

— Я розстебну сам, дякую, — на моє величезне щастя Громов не вміє читати думки, інакше мені можна було б сміливо вмирати від сорому. — Ти за штанини тягни.

Він стягує через голову футболку і розстібає ремінь. Його плечі і руки посічені осколками розбитого лобового скла, від чого футболка вся в червоних розводах.

— Я спробую відіпрати, — бурмочу, сідаючи перед ним навпочіпки. І таке я теж собі уявляла, тільки не так, далеко не так...

Марк мало не падає на ліжко, а я тягну спочатку одну штанину, потім другу. Голосно ахаю і затуляю долонею рота, а Громов зло матюкається.

Нога має жахливий вигляд. Розпухла, багряного кольору з синюшними прожилками.

— Це може бути перелом, — сипло кажу, показуючи підборіддям на ногу.

— Може, — похмуро погоджується він.

— Марку, потрібен рентген.

— Де в тебе ванна кімната? — він навмисно змінює тему, і я зі зітханням відповідаю.

— Почекай, треба придумати, як ти будеш митися. У нас немає ванни, тільки душ, а ти не можеш стояти.

— Потрібен металевий стілець або табурет, — Громов не намагається жартувати щодо того, щоб я його тримала.

Правильно, мені й того що є з головою.