Розділ 2

Каріна

«Каро, заради Бога, стули рота!» — благаю себе подумки, але щелепи як заклинило.

Я стільки разів уявляла нашу зустріч! У найдрібніших подробицях аж до жестів і помахів вій. А скільки сценаріїв цих несподіваних зустрічей я вигадала — не менше сотні, якщо не більше! І для кожного зі сценаріїв у мене заготовлений окремий діалог.

Влучні фразочки. Дотепні зауваження. Іронічні звороти.

Я не мала залишити Марку жодного шансу.

Я повинна була ввижатись в міру загадковою, щоб його захопити і в міру зацікавленою, щоб не відштовхнути.

Замість усього цього стою як чурбан з відкритим ротом і задерев'янілими ногами в білому сарафані в дрібну квіточку.

Тому що Марк, як і його брат Мартін, стоїть переді мною з голим торсом і закинутою на плече футболкою. Смаглява шкіра всіяна крапельками поту, і я подумки проводжу по ній долонею, стираючи вологу... Загалом, усе як у моїх сміливіших фантазіях. Там, де ми не розмовляємо, а більше зайняті одне одним.

Марк переглядається з братом і перепитує з деяким занепокоєнням:

— Гей, крихітко, а тут крім тебе є ще хтось? Хтось із дорослих.

Ствердно киваю і миттю згадую, що сьогодні неділя. Квапливо мотаю головою.

— Мда, дуже інформативно, — задумливо потирає підборіддя Мартін і знову звертається до мене: — Крихітко, ти не знаєш, хто б міг нам допомогти? У нас закінчився бензин, не вистачило зовсім трохи. Потрібен повний бак. Сама розумієш, спека, кондиціонер працює, і ми ще весь час угору премо.

Логічно, хлопці! У горах або вгору, або вниз.

Ні, дар мови до мене не повернувся. На щастя. Це я практикуюся в дотепності, відточуючи її на собі й підтримуючи діалог виключно у власній голові. Тим часом Мартін нахиляє голову до брата і запитує, майже не рухаючи губами.

— Слухай, може вона глуха? Як думаєш? Може їй краще написати?

Запитує моєю рідною мовою, і я наче вмикаюся.

— Не треба писати, Мартіне, — заперечую сиплим голосом, — я не глуха і прекрасно вас чую.

Кажу теж російською, вганяючи обох Громових у цілковитий ступор. Розвертаюся так різко, що хвіст робить у повітрі зиґзаґ, і йду до заправки. Згадую, що не взяла ключі, так само різко розвертаюся і повертаюся до будинку.

Чоловіки мовчки стежать за моїми метаннями. Піднімаюся на ґанок, обертаюся і бачу на їхніх обличчях той самий вираз, який можна витлумачити як завгодно.

— Ви поки що підженете машину, — змахую рукою в бік паливороздавальних колонок і продовжую підніматися сходами.

— А ти куди? — летить навздогін.

— За ключами, — відповідаю, вже не обертаючись. — У нас сьогодні вихідний, працівники відпочивають. Але я заправлю вашу машину, ви її тільки підженете, щоб я могла дотягнутися пістолетом.

У будинку замість того, щоб узяти ключі, прилипаю до вікна. Із завмиранням серця дивлюся, як перекочуються і бугряться м'язи на найкрасивішому у світі тілі. Марк штовхає машину, тримаючись за отвір передніх дверцят, Мартін упирається в багажник.

Ще деякий час кружляю будинком, не розуміючи, навіщо сюди прийшла, і нічого перед собою не бачу, окрім гладкої, вкритої рівною засмагою шкіри, під якою перекочуються рельєфні м'язи.

— Крихітко, ти де застрягла? — ззовні долинає наполегливий голос. Він змушує увімкнутися й дістати ключі із сейфа, що стоїть у батьківській спальні.

Тягну шланг із заправним пістолетом, вставляю в паливний бак.

— Звідки ти знаєш, що він Мартін? — чую за спиною майже грізне. Повертаюся.

— Тому що ти Марк, — відповідаю, дивлячись прямо в сині очі, які зараз здаються темними, точнісінько як море під час шторму.

Громови продовжують височіти переді мною, обидва широкоплечі, засмаглі, темноволосі. І дуже-дуже схожі. Але не настільки, щоб я не могла їх розрізнити.

— А звідки ти знаєш, що я Марк? — сині очі пильно сканують. Вивчають.

«Тому що я тебе кохаю...»

Але я швидше помру, ніж скажу це вголос. Навіщось відступаю на крок назад і бурмочу:

— Вгадала.

Здається, він не повірив. Та ж хіба це мої проблеми? Анітрохи не мої. А сканувати мене цілком можна і зі спини.

Відвертаюся, роблю вигляд, що поправляю пістолет в отворі паливного бака, хоча він чудово тримається. Чого не можна сказати про мене.

Але ж я дійсно розрізняю братів. От тільки як, цікаво? Я ж не телепат, думки читати не вмію.

Той, хто першим назвав братів Громових клонами, цілком міг би запатентувати це як бренд. Вони не просто схожі, вони максимально ідентичні. І це при тому, що один із братів професійний спортсмен, а другий — «білий комірець». Офісний планктон.

Мартін хоч і не гонщик, але тіло у нього прокачане не гірше, ніж у брата. Чорт, та у них навіть татуювання набиті однаково, вивірені з точністю до міліметра.

Не буду обманювати, ніби я відчуваю, хто з них хто. Це не інтуїція. Хіба що певною мірою.