Розділ 5

— Асю… — пролунав тихий голос. — Асько… Ти мене чуєш? Не лякай мене, Асенько!

Голос повторив ненависне прізвисько, і я миттєво розплющила очі. Так мене називали на судні, щоб якось розрізняти нас із Настею. Тою, що в цю саму мить сиділа на стільці біля ліжка і з тривогою вдивлялася в моє обличчя.

Господар гулета навмисно підбирав дівчат одного типу та з однаковими іменами, щоб не морочитися, і щоб нашим гостям було зручніше.

З Настею Нікітіною ми познайомилися на співбесіді, яка більше була схожа на оглядини. Або на кастинг. Стали триматися одне одного, і нас відразу взяли.

Ми обидві одного зросту, з схожим кольором волосся, з більш-менш схожими фігурами. І імена однакові. Ну, як було не взяти?

Орхан спробував до мене залицятись, та я одразу відмовилася. Була готова відмовитись і від роботи, але Орхан напрочуд скоро відстав. Він взагалі поводився ввічливо та виховано, більше нічого зайвого собі не дозволяв. Тим більше, що Настя номер два йому не відмовила, і у них все сталося за взаємною згодою.

Колеги, щоб нас якось розрізняти, стали називати мене Асею. Казали, мені більше пасує, ніж Нікітіній. Те, що мене це ім'я дуже дратує, нікого не хвилювало. Їм так зручніше, а я можу біситися скільки завгодно.

Я тільки промукала у відповідь. У горлі пересохло, і я скосила очі на тумбочку, на якій стояла півлітрова пляшка з водою. Напарниця прослідкувала за моїм поглядом, і до неї дійшло.

— Звичайно, — підхопилась Настюха, — зараз.

Я пила, мабуть, цілу вічність. Вгамувавши, спрагу відкинулася на подушку і обвела очима кімнату. Стандартна лікарняна палата. У ногах прямокутний столик, поряд із ліжком монітори. Два вікна, одне надвір, інше — в коридор. Вікна прикриті жалюзі. Двері зачинені. Настя зітхнула й присунулася ближче.

— Ась, ми всі так хвилювалися. Думали, ти втопилася.

— Де я, Насте?

— Ти в лікарні. Тебе вранці сюди привезли, ми всі тут з ночі. Орхан мене попросив з тобою посидіти, він незабаром прийде.

Я здивувалася. Навіщо Орхану до мене приходити? З чого така турбота? Але потім зрозуміла — я ж у нього працюю. Медична страховка, таке інше. Працювала. Зітхнула і заплющила очі. Краще б я потонула... Раптом мозок прострелило, і я спробувала схопитися з ліжка, але знову без сил плюхнулася назад.

— Артур! Той хлопець, котрого я врятувала, що з ним?

Згадала, як плутано намагалася пояснити сімейній парі, яка підібрала мене, що там на березі людина після аварії. І ще, як вони дзвонили в поліцію, а далі в голові починалася суцільна каша з розрізнених фрагментів.

Залишивши Артура на березі, я йшла і лаяла себе останніми словами. У ранкових променях все бачилося по іншому. Подумаєш, замерзла! Я й тепер мерзла. Сонце піднялося високо і припікало вже досить сильно, а я тремтіла під його променями.

Відчуття було, ніби сили залишають мене з кожним кроком. В якусь хвилину я зупинилась і сіла на теплий пісок. Так хотілося лягти, звернутися клубком і провалитися в сон. Але думка про те, що там на березі Артур залишився зовсім один, надала сил, і я змусила себе підвестися.

Щоки палали, чоло вкрилося потом — схоже, у мене піднялася температура. Я надто довго пробула у воді, а потім холодний пісок і повітря додали організму стресу, і наслідки не змусили на себе чекати.

У горлі саднило, пити хотілося нестерпно. Я постійно облизувала пересохлі губи. Кожен крок віддавався болем у скронях. Волосся стало важчим від солоної води та налиплого піску, до всього ж нестерпно свербіла шкіра.

Я намагалася хоч якось відволіктися, розглядаючи пальми, що росли навколо, і якісь невідомі мені рослини, та повільно йшла на звук машин, що мчали по автостраді.

Потроху наближалася до траси, порятунок був уже зовсім поруч. Хтось із проїжджаючих обов'язково зупиниться й викличе поліцію. Але тільки-но я досягла асфальту, сили зовсім мене покинули. Вистачило лише на те, щоб пояснити, звідки я, та розповісти про Артура.

Спати й зараз хотілося, тіло ломило незнайомим болем чи то від лихоманки, чи то від каменів, на яких я… на яких ми… Ну гаразд, потім ми спали.

— То ти його витягла? Очманіти! — перервав спогади голос подруги, ось тільки її тон дивно змінився. — Ти взагалі знаєш, хто він?

— Утопленик, — пробурмотіла у відповідь, не розплющуючи очей. — А ще нудист.

— Хто? — не зрозуміла Настя й витріщила очі. — Ти що, Асько, це ж Артур Тагаєв! У нього батько нещодавно в літаку розбився, і Артур тепер наймолодший мільярдер у Європі. Ти що, не чула? Про це стільки в новинах говорили!

Артур згадував про замах, про службу безпеки, про те, що повинен вступати у спадок, і є натовп охочих до цього завадити… Я закрила обличчя долонями і застогнала від власної дурості.

Захотілося сховатись під ліжко, а ще краще пробити підлогу й зникнути назавжди. Господи. Він говорив правду, а я йому не вірила. Яка ж я дурепа!

На його батька організували замах, його теж могли вбити. А я з ним, із сином мільярдера... Та ні, з самим мільярдером...

Господи, та якби я тільки могла собі уявити, я б зразу пішла шукати цю довбану автостраду, ні хвилинки б не зволікала. Хай би до ранку йшла, аби не було цієї ночі. З наймолодшим мільярдером Європи, який став моїм першим чоловіком. Ой мамочко…