Розділ 4

— Артур, — хрипко промовив чоловік, упираючись у мене чолом, коли дихання почало повертатися до звичного ритму.

— Що? — ледве розліпила я покусані губи.

— Мене звуть Артур, — повторив він, все ще втискаючись у мене гарячим тілом. Думки плуталися, металися, я гарячково шукала слова, щоб відповісти. Але шукалося так собі. Точніше, вбивчо погано.

— Дуже приємно, — пробурмотіла я, і він почав сміятися. Теж хрипко, і теж до мурашок.

Весело йому. Хоча, може, й весело, якщо врахувати, що він на мені лежить. А ось мені взагалі не до сміху.

Тіло ломить, усередині пече. А ще він дихає мені у вухо, через що по всьому тілу пурхають метелики.

— Я гадав, я тобі раніше приємно зробив, — прошепотів, прикушуючи мочку. І метелики почали пурхати з потрійною швидкістю. Але я скоріше погоджусь навіки залишитися пришпиленою до каменю, ніж зізнатися в цьому.

— Зробив, звичайно, але набагато приємніше називати тебе Артуром, ніж утоплеником.

— Ким? — навіть у темряві відчула його здивованість.

— Утоплеником. Ну ти ж тонув! А ще я боялася, що ти нудист. Тож мені з тобою пощастило.

— Мала, ти неймовірна! — він засміявся на весь голос, закинувши голову, а мені знову було не до сміху. У спину тисне камінь, зверху тисне Артур. Треба якось з-під нього вибиратися, і я почала потихеньку сунутись.

— Ти куди? — здивовано подивився на мене тепер уже мій новий знайомий.

— Так і тягне сказати, що до себе, — відповіла йому, — але це неправда. Мені треба помитися. І камінь попався надто твердий, по моїй спині, мабуть, можна вивчати наскальний живопис.

— Вибач! — схаменувся Артур, і в його голосі явно чулося розкаяння. Він піднявся з каменю, ривок — і я влетіла прямісінько до його рук. Щоки запалали, всередині почав розгорятися притихлий на якийсь час вогонь. Чому на мене так діє цей чоловік? Чому в його руках я стаю безвідмовною податливою лялькою?

Мабуть, тому, що він весь час притискається до мене. Я відсунулась і спробувала зісковзнути на пісок.

— У тебе відкрився другий подих, що ти мене вирішив на руках носити?

— Ось зараз відкривається, — його голос звучав підозріло сипло, а потилицю обдавало жаром.

Артур дуже акуратно поставив мене у воду, але я вже не мерзла. Там мілко, вода тепла. І хіба можна замерзнути біля цієї двометрової грілки?

Поспішно змила його сліди, Артур знову взяв мене на руки і поніс назад.

Сам сів на камінь, мене притягнув до себе на коліна. Обхопив руками обличчя, пильно вдивився.

— Ти вродлива, мала, — сказав тихо, а мене вело від його низького, з придихом голосу. — Вродлива ж?

— Ні, звичайно, у мене ніс гачком і очі косять у різні боки, — говорила, а сама терлася щокою об його заросле підборіддя. Артур пробігся пальцями на моєму обличчі.

— Брехушка! Такий акуратний носик!

— От була б запальничка, — відповіла, — тоді й переконався б. Заодно багаття розвели б. Тепер знатимеш, що треба завжди носити в трусах запальничку. Або на крайній випадок ліхтарик.

— Я дещо інше там ношу, значно краще, — промовив низьким півшепотом, потягнув донизу мою руку і накрив те, про що говорив. Ми знову почали цілуватися, і я сама пливла від його твердих губ та наполегливого язика.

Мене ще ніхто так не цілував. Це було просто… просто фантастично, от як це було!

І наш другий раз також був фантастичним. Артур, уже не такий різкий і рвучкий, рухався обережніше, ніби відчував, що мені боляче. Може, він здогадався? Як було б добре, якби він сам здогадався!

— Яка ж ти тісна, мала, — пробурмотів він, — наче незаймана. Я божеволію від тебе, крихітко, в мене зовсім дах зносить.

Не здогадався... А в мене знову забракло духу зізнатися.

***

Артур притиснув мене до грудей, я спиною відчувала тверді м'язи преса. Моя голова лежала на його лікті, мені було тепло та зручно. Відвела руку назад і погладила лите чоловіче стегно у майже висохлих боксерах.

Він перехопив мою руку, переплів пальці і міцно стиснув.

— Насте, я хочу, щоб ми зустрілися з тобою, коли повернемося додому, — несподівано сказав він, і я завмерла, шокована.

— Як це? — перепитала, намагаючись обернутися, але Артур тримав міцно. — Хіба ми можемо?

— Ну, зараз же змогли, — сказав із смішком у голосі. — І навіть двічі.

— То це зараз… — я не домовила, ковтнула.

— Хіба щось має змінитись?

— Ну як, ти ж із мажорської яхти, а я офіціантка.

— З якої-якої я яхти? — Артур підвівся на лікті, і мені також довелось підвести голову.

— З мажорської.

— Чому ти так вирішила?

— Тому що тільки мажори так поводяться на воді.

— Як так?

— Нахабно. Безпардонно. Хіба ви не бачили наші вогні? Як ви могли в нас врізатись? Чи у вас яхта керувалась автопілотом?