Розділ 1

— Навіть не думайте! — говорю з робленою суворістю й погладжую живіт. — Сидіть тихенько! Вам ще два місяці там сидіти. А сьогодні Новий рік, і ми зі Стефою збираємось його зустрічати.

Зі сторони я, напевно, виглядаю не дуже нормальною, коли розмовляю зі своїм животом. Але я звикла. І до того, що їх там троє, а не один, і не два, теж звикла.

Два хлопчики та одна дівчинка. Данило, Давид й Діанка. Мої три «Д».

Щоранку я з ними вітаюся. Запитую, чого їм хочеться смачненького. Заспокоюю, якщо вони починають штовхатися й штурхатися. Увечері бажаю добраніч, укладаючи поруч із собою. Стефка теж із ними розмовляє, вона взагалі це робить з першого дня.

Ну і сварю я їх теж, ось як зараз. Мені доводиться бути суворою, так каже лікар, яка спостерігає мою вагітність.

— Вони такі, що хоч зараз на вихід, Насте! — пояснює вона мені на кожному прийомі. Пошепки, щоб діти не чули. — І наше завдання їх умовити.

Умовляти Ірина Андріївна вміє, у неї справжній дар переконувати. І на кожному прийомі вона дуже докладно й змістовно пояснює моїм тридешкам, чому їм не варто поспішати.

Досі це працювало. Сім місяців для трійні — нормальний термін. Ірина впевнена: у мене дуже слухняні діти, і якщо їх попросити, вони ще почекають. Ось я й викручуюсь як можу.

— Я зараз наряджатиму ялинку, а ви будете мені підказувати, куди яку кульку вішати. Домовилися? Ай!

Один із малюків штовхається, і я легенько поплескую по животу.

— Це хто там бешкетує? Данило чи Давид? Хто з вас буде футболістом, зізнавайтесь!

Кажу та прикушую язика. Їхній батько схиблений на футболі, в юності грав за збірну університету, зараз у нього свій футбольний клуб.

Я багато дізналася про нього за останні місяці, годинами шукала в інтернеті інформацію. Тому що нічого не знала про цього чоловіка. І навіть не бачила його обличчя.

Так, я не обмовилася. Ми не були знайомі з Артуром, і зараз нас важко назвати знайомими. Якщо не брати до уваги одну прохолодну червневу ніч, яку ми провели разом на безлюдному березі.

Замість того, щоб вбирати ялинку, тягнуся до телефону. Слово честі, я недовго, буквально дві хвилинки. Тільки подивлюсь і все!

Артур Тагаєв, батько моїх дітей — дуже гарний чоловік. У нього правильні риси обличчя, трохи різкі, але мені ніколи не подобалися гарненькі красені. Його зовнішність якраз дуже чоловіча, і краса чоловіча.

Я підписана на нього в інстаграмі. У Тагаєва закритий аккаунт, і мені довелося створити фейкову сторінку, де я — спекотна красуня з рівною засмагою й сяючою посмішкою.

Лаю себе щоразу, коли дивлюся його сторіз. Він не дуже охочий до демонстрації свого життя. Купив новий автомобіль. Політав над ущелиною на параплані. Покатався на водних лижах. Все.

Коли я заходжу на його сторінку, відчуття, ніби підглядаю у шпарку. Але є одне маленьке виправдання – в моєму животі його дітлахи. Троє. І мені хочеться більше знати про їхнього батька, якщо вже так склалося, що вони йому не потрібні.

Я знаю, таким як Тагаєві не потрібні діти від таких, як я. Мені це надто докладно розтлумачила його мати. Сам Артур навіть не спустився з третього поверху їхнього розкішного маєтку, куди я прийшла, щоб сказати про вагітність.

Він батько, він мав право знати, так я вважала. Хоч сама ще не знала, що їх троє. Перше УЗД показало двійню, але двійня Тагаєвих не вразила. Це ж моя двійня, а не вигідної партії з перспективами в побудові бізнес-імперій.

У тисячний, напевно, раз дивлюся на його фото. Тут вам не безпросвітна темрява, можу розглядати досхочу. Скільки влізе. А подивитися є на що.

Я вже вирішила, що сини будуть схожі на нього. Мені подобаються Артурові очі — чорні, виразні. Добре, що було темно, я тоді точно б втріскалася по вуха. А так…

В інстаграмі все набагато простіше. Зайшла, подивилася, вийшла. Там усім можна дивитися.

Повернулась. Зробила скрін. Видалила.

Досить уже маячнею займатися, Насте!

Ну, Артур. Ну, Тагаєв. Місяць он на небі теж є, хто хоче на нього дивитися може. Скільки влізе.

Та хіба погано, якщо я більше знатиму про батька моїх дітей? Зате тепер я знаю, які в мене будуть сини.

А дочка нехай буде схожа на мене. Або навіть на Стефу, я не проти. У Стефи немає дітей, і вона чекає на моїх малюків ще сильніше, ніж я. Хоч здається, сильніше неможливо.

Це Стефка вигадала про «три-Д». Ми з нею на другий скринінг разом ходили. І коли мене запитали: «Вас записати на 3D УЗД плоду?» — Стефка розплющила очі і сказала вражено:

— Настюхо, це ж так епічненько! У тебе в животі – «три-Д»! — обернулася до лікарки і велично кивнула: — Записуйте наших «три-Д» на ваше 3D!

З того часу нас так весь перинатальний центр називає. Коли я на збереженні лежала, до мене навіть мер приїжджав. Обіцяв квартиру подарувати, але тоді, щоправда, вибори були. Вибори вже пройшли, то, мабуть, він про нас забув.

Мені не потрібна квартира від мера. Мені хочеться, щоб мої діти були потрібні батькові, а не тільки нам зі Стефою. Стефа — моя тітка, взагалі вона Степанида, але називати її так давно ніхто не ризикує. Тож вона у нас Стефанія. Хтось повинен любити моїх малюків так само, як я. І мені здається, якби Артур побачив їх на тому 3D-знімку, який мені видали в клініці, він би їх теж полюбив.