11

- Так, звичайно, проходь, - і відійшла в сторону, таким чином запрошуючи зайти чоловіка у квартиру. 

Це було явним перебором, я відчувала це так, ніби це було чимось матеріальним, що я могла помацати. Другий вечір підряд Валерій приходить сюди, начебто до себе додому. Хоча так, якщо офіційно, то до себе додому, але ж... Він чув щось про особисті кордони? Таке поняття взагалі йому відоме?

- А ти що познімала картини? - Не встиг чоловік навіть роззутися, як помітив зникнення певного моментів. Поставлено дане питання було ніби з претензією, начебто так, що Валерію ні чорта не сподобалося, що я це зробила, тож я тут же знітилася та вчергове впевнилася в тому, що впускати чоловіка було кепською ідеєю. Варто було зіслатися на поганий фізичний стан, на якусь зустріч, яка мала відбутися у мене найближчим часом, але точно не згоджуватися на це чаювання. Наразі я гостро відчувала, що це чаювання вилізе мені боком.

- Так, я просто..., - а що просто? Не знаю. Не знайшла я адекватної відповіді, яка могла б зберегти нормальну температуру у нашій розмові. Сказати, що ці картини повне лайно? Думаю, тут все очевидно, чоловіку як мінімум не сподобається такий вердикт. Навіть якщо ті картини реально ні про що. Скинути все на те, що я ні в зуб ногою, тож вирішила не морочити голову цими картинами з явним розумовим підтекстом? Це вже куди краще, але далеко не факт, що після цього чоловік не захоче провести мені лекцію щодо того, що несуть в собі ці малюнки. А найменше, чого я наразі хочу, так це того, щоб він проводив тут хоча б зайву хвилину.

- Просто не надто полюбляєш такого роду картини? - Певно чоловік усвідомив, що попереднє його питання було поставлено куди грубіше, ніж то варто було зробити, тож вже зараз підкидав мені варіант, на який я могла опертися. І тон голосу не звучав вже настільки грізно, як то було десяток секунд тому. Можна було перевести подих.

- Якщо чесно, то так, - до цього часу нічого адекватнішого на розум не приходить, тож чіпляюся за цю можливість, - хоча картини доволі симпатичні, дуже гарні. Просто не мій смак, та і все.

Фух, ніби виплуталася. Начебто й повідомила причину, по якій їх зняла, але водночас і зробила комплімент Валерію, що в нього гарний смак стосовно мистецтва. Овечки цілі, надіюся, і вовки ситі залишилися?

- Куди ти їх склала? - І знову цей тон... Ніби все вгамувалося, емоції дещо вщухли, як чоловік знову натискає на педаль газу й моє обличчя заливається червоною фарбою.

- В коморі, - а після стала очікувати покарання, начебто дитина, яка наробила капості й знає, що ось-ось доведеться відповідати за свої вчинки. Хіба це нормально? Хіба дівчина у моєму віці має звітувати перед чоловіком за якісь картини? Якщо не хотів, щоб тут хтось щось рухав, то якого біса потрібно було здавати цю квартиру? Зробив би з неї галерею та милувався духовними цінностями, розглядаючи ті карлючки на полотні.

Валерій, нічого більше не промовивши, рушив в сторону тієї комори, де зберігалося те добро.

- Так можливо давай вип'ємо чаю з тортиком, а вже потім забереш картини? - Мені тут же різко захотілося і чаю, і солодкого. Потрібно було перетворити цю атмосферу в більш дружню, бо в повітрі явно витали іскорки, які могли розпалити ситуацію до критичної точки. До точки, після якої я не зможу вже загасити цю пожежу.

- Без мене, - і при цьому чоловік поклав, ні, точніше кинув ту коробку з тортом на комод, що вона ледве втрималася на поверхні, а сам ринувся до комори.

А після Валерій почав виносити ці картини з квартири. Одна за одною. Так, саме по одній картині він носив їх до своєї машини, яка стояла біля під'їзду будинку. Чоловік явно ставився до цього мистецтва з великою пошаною, бо дуже бережно, ніби дитину переносив цей скарб. Тим паче коли я запропонувала свою допомогу, щоб водночас і типу підставити плече помочі й прискорити цей процес, гаркнув "я сам", що мені нічого іншого не залишалося, як взяти Мілкі на руки та очікувати, коли ці переміщення туди-сюди завершаться. А оскільки цих картин було чимало, то минуло добрих пів години, як Валерій нарешті впорався з цією задачею.

- Вибач, якщо я образила тебе, знявши ці картини, - хоч і не знала, за що реально перепрошую, але я не могла мовчки проігнорувати те, коли чоловік зайшов за останнім "витвором мистецтв" і явно після цього вже не мав повернутися.

Чоловік зупинився, буквально вже на порозі, обернувся до мене та... Обдарував посмішкою. Широкою посмішкою. А після просто пішов. Я думала, що можливо він ще повернеться, що на цьому ще не все, але виглянувши у вікно, побачила, як Валерій завів машину й з диким скреготом шин зірвався з місця та помчав на виїзд з подвір'я.

І як це розуміти? Як розуміти цю посмішку якогось маніяка на обличчі чоловіка? Як усвідомлювати поведінку даної людини? І взагалі - що це, чорт забирай, тільки но було?

- Так..., - ледве промовляю в слухавку, при тому, що мої очі й надалі заплющені, бо надзвичайне завдання їх відкрити та поглянути на цей світ. Останнім часом життя стало таке непередбачуване й в основному тільки й робило мені підніжки, що хотілося якомога довше затриматися у снах, де добре, тепло, спокійно. Не знаю, як саме працюють сновидіння, але в них я прекрасно відновлювалася і тільки завдяки ним наразі могла боротися з тими проблемами, котрі почали валитися на мою голову одна за одною.

- Злато! - Якщо я ледве говорила, то ось ця людина, по ту сторону мобільного, явно була в ударі, бо так вигукнула у слухавку, що я не тільки розплющила нарешті оченята, а й перемістилася у вертикальне становище з горизонтального. Не підірвалася повністю з ліжка, бо ризикувала впасти від того, що перед очима почало б кружляти, але присіла на ньому. Так я зможу прийти до тями та усвідомити, що трапилося та де пожежа. А такий викрик в слухавку міг означати тільки те, що щось горить. Чи в когось підгорає. Теж, до речі, варіант.

- Я! - Це найбільше адекватне, що можу сказати у відповідь, бо єдине, що помітила по тону голосу цієї людини, то це те, що це була жінка. А от хто саме... Чорт його знає! Наразі не можу розібрати.