1

- Злато...

Пробивається чийсь голос через туман. Але оскільки цей туман дуже густий, дуже насичений, то звучить це ніби дуже віддалік, саме тому я не звертаю на це уваги. Не до цього, мені наразі не до цього. Не на часі...

- Злато...

Ще голосніше, ще, таке враження, ближче, та я налаштована ридати та жаліти саму себе. Хоча б сьогодні, хоча б трішки, я ж маю на це право? Можу просто злити зайву рідину зі свого тіла та побути наодинці?

- Та Злато, та почуй же ти мене!

Цей хтось, хто до цього хотів достукатися до мене своїм голосом, наразі вирішує прийти до тактики розтормошити мене, тож сіпає за плече. А я не в змозі, не можу, просто не хочу вилазити ці свого кокона. Так, тут кепсько, так, тут темно, але тут я хоча б трішки почуваюся захищеною.

Цей хтось... якась тварина чи що? Адже відчуваю, що якщо до цього мене трусили за плече, то наразі щось тепле і мокре тицяється мені в обличчя, а після починає його лизати. Злизувати сльози, судячи з того, як орудує язичок цієї тваринки.

- Ну нарешті! - Ледве не радісними вигуками зустріли те, що я нарешті зважилася підняти голову та розплющити очі. Хоч дуже цього не хотілося. Я вважала, що якщо очі закриті, то це якось зменшить ступінь того горя, яке обвалилося на мене ні з того ні з сього. Що нехай краще я буду перебувати в невіданні, але не усвідомлювати всього того жаху, що зі мною відбувався. Я бігла з усіх ніг від цього жаху, але він їхав за кермом надсучасного автомобіля, тож йому не складало труднощів наздогнати мене та впитися своїми мацаками у моє тіло. І через ці мацаки передати весь негатив всього цього світу. А можливо й не тільки цього...

- Ріта? - Перші секунди після того, як я підійняла голову вверх, не могла розгледіти хто це говорить. Очі таке враження ніби запотіли й тому важко було сконцентруватися на об'єкті, який бажав моєї уваги та так нахабно її добивався. І хоч я ще не налаштувала свої очі на адекватні рейки, але обриси тітки видніються на горизонті.

- Ні, чорт забирай, плаксива фея, яка приперлася до тебе, щоб обміняти твої сльози на смаколики. Ти якого тут сидиш та ревеш? Вирішила місцевим бабкам-кульбабкам шоу однієї актриси влаштувати чи що?

Як виявилося, це все ж таки була Рі. А тваринкою, яка злизувала мої сльози та привела мене до тями, був звичайно ж Мілкі. Який наразі поділяв стан тітки, бо так само нетямуще витріщався на мене, як на щось несусвітнє. Як на щось, що він бачить вперше в житті.

- Та..., - а що сказати? Знову думками пройтися від того моменту, як Рустам Олегович повідомив, що я більше не працює в його компанії, до того, як він ледве не слідом вийшов за мною до виходу з будівлі, щоб певно я не змогла повернутися? Чоловік стояв біля мого колишнього кабінету та слідкував за тим, як я збираю свої особисті речі та закидую їх в пакет. Вже тоді мені хотілося впасти п'ятою точкою на підлогу та волати до вищих сил - за що? За що мені все це лайно? Але я все ж змогла стриматися, змогла не показатися своєї слабкості перед тим, хто мене поранив до глибини душі. Хто тільки б порадів тому, що я морально зламалася.

Та нічого не заважало мені почати плакати, поки я очікувала на таксі, ридати в ньому так, що навіть водій запитав, чи все гаразд, і добити цю істерику тут, на лавочці неподалік від під'їзду тітки. Саме тут Ріта з Мілкі мене знайшли, і саме сюди я дібралася в напівпритомному стані.

- Що та, Злато? Ти можеш мені пояснити? Ти ж ніби то мала поїхати на фотосесію, хіба ні? То що там могло статися такого, що ти після цього двір затоплюєш своїми слізьми?

Рі переймалася за мене, це було очевидно як два плюс два дорівнює чотири, але як же важко було зібратися та промовити хоча б щось очевидне. Хоча б щось адекватне. Та взагалі - хоча б щось.

- Мене викликали на роботу...

А вже те, що сталося на тій роботі... Як же боляче це згадувати. Як же гидко. Як не приємно. Як важко...

- І що з того? Це така реакція на те, що тебе викликали на роботу?

В цю мить Ріта мене бісила. Бісила просто так. Просто тому, що ставила ці питання. Що не могла нічого второпати. Хоча... а що вона могла второпати, якщо її не було в кабінеті того покидька і дівчина не почула того, що почула я? Тоді які можуть бути до неї претензії? Тим паче... Я не мала права підривати єдиний міст, який у мене залишався до плюс-мінус адекватного життя. Це була недозволенна розкіш в моїй ситуації.

- Рі, я можу у тебе ще залишитися жити на...

Невизначений термін? Це те, що я хотіла промовити. Це те, що крутилося у мене на язиці. Але ось в чому проблемка - що таке невизначений термін? Скільки це часу? Це пару днів? Це місяць? Пів року чи то навіть рік?

Я навіть не змогла домовити дану фразу, бо все було як в тумані. Все моє майбутнє було в тумані. Я була як той їжачок, який тицявся носом об перешкоди та не знав, як вийти непошкодженим з цих всіх халеп, які градом валилися на його бідну, маленьку голову...

- Ну що, вже краще? - Цікавиться у мене тітка, яка протягом години відпоювала мене спеціальним чаєм, закидували в мою горлянку пігулки заспокійливого та намовляла різні слова, котрі мали втамувати мою істерику. Яка після появи Ріти та Мілкі на горизонті ще більше розрослася у масштабах. Ніби я побачила перед собою двох рідних створінь у всьому цьому білому світі й мені захотілося підтримки від них. Якої вони мені й надали. Якщо тітка бігала навколо мене та поповнювала запаси заспокійливих речей у моєму організмі, то песик не відходив від мене, і то приносив то м'ячик, то свою кісточку, певно натякаючи на те, що ще все життя попереду, чого його сльози розпускати?

- Так, так, дякую, Рі, я б не знаю, що без тебе робила, - тут же кинулася до тітки в обійми, тут же захотілося цього тепла не тільки морального і фізичного. І якщо з батьками мені очевидно не пощастило, то добре, що є хоча б тітка. Навіть боюся уявити, як би мені було тяжко, якби ми з нею не помирилися й надалі ворогували. Ворогували через покидька, який явно того не заслуговує. Який міг стати причиною того, щоб я побила б горщика з найріднішою для мене людиною на цьому білому світі.