Пролог

- Ринат, заходь, що ти там стовбичиш?

Цікаво, чи сильно він засмутиться через те, що замість Рината на порозі зустріне саме мене? Та чому ж ти Злато переймаєшся щодо цього? Зараз і дізнаємося. Тільки простягни ручку та відчини ці дверцята до того, хто ненавидить тебе та як він сам сказав "зневажає всім своїм єством". Чи боїшся? Трішки кип'яточком, так?

От класно внутрішньому голосу сидіти там всередині й підколювати мене такими словами. Ну звичайно, адже якщо щось піде не за планом, а існує велика ймовірність, що за цим планом ні чорта не піде, то внутрішній голос засяде тихенько в куточку та навіть писку подавати не буде, а вся багнюка полетить прямісінько мені в обличчя. Минулого разу Рустам Олегович стримався, стримався і тільки словами ввігнав мене нижче землі... А що як цього разу я спровокую його своєю появою та отримаю прочуханки вже не словесної, а фізичної? І хто мене захистить та кому потрібно буде впрягатися за таку божевільню як я?

- Ринат!

Цей вереск вириває мене зі ступору та змушує діяти. Я сама добровільно сюди приперлася. Самотужки вирішила ризикнути. І що, вже тоді, коли до цілі буде якихось пів кроку, я передумаю? Дам задню?

- Доброго дня, Рустам Олегович, - не дам задню! Не дам! Саме тому в пориві припливу сміливості, різко смикаю ручку дверцят, смикаю їх на себе та залітаю в кабінет чоловіка. Варто робити все швидко та не сильно копаючись у роздумах, а то сміливість може надто швидко випаруватися і залишиться тільки маленька калюжка, в яку я часто перетворююся поруч з цим негідником.

- Ти? - Негідником, який не може повірити власним очам. Він витріщається на мене так, ніби хоче щось якомога краще розгледіти. Чи то навпаки зробити так, щоб ця картинка перед босом зникла. Ніби я муляж. Ніби щось не реальне. Ніби йому привиділося.

- Я, - але я реальна. Я не муляж. Так, скоріш за все, ідіотка. Певно ще та набита дурепа, але я точно жива. Бо маю емоції, і вони стосуються цього чоловіка і всього з чим він зв'язаний, і завдяки цим емоціям можу бути на сто відсотків бути впевнена, що жива. Дивно, що усвідомлення цього приходить до мене поруч з цим чоловіком. Але як є. Як я відчуваю.

- Ти мазохістка? - Цілком логічне, я б навіть сказала риторичне питання, якщо врахувати той факт, що я злегка побоююся цього чоловіка. Якщо взяти до уваги той факт, що він керівник даної організації. І якщо знати, що цей керівник вигнав мене до біса з даної компанії. Плюс до всього, він явно має владу не тільки в цій фірмі, а і взагалі у цьому місці... Тож може наробити мені халепи своїми зв'язками. Тоді так, картина домальована - я мазохістка. Тут він має рацію.

- Цілком можливо. Так, певно так і є, - очевидне відкидати не будемо, не бачу сенсу в цьому. Адже я практично впевнена в тому, що на моєму місці мало хто так би вчинив, як я збираюся вчинити. А можливо й ніхто не опинився б на моєму місці... Так, я божевільна. Я мазохістка. Я... Можете називати мене різними гидкими словами, але я тут, і я збираюся довести свою правоту. Відстояти себе і своє ім'я. - Та все ж я буду тут працювати.

- Та невже? - Буквально хвилину тому Рустам Олегович був шокований моєю появою в його кабінеті. Потім шок перетворився у злість, з якою він виганяв мене у нашу останню з ним зустріч. А ось наразі на його обличчі видно вже третю емоцію за такий короткий проміжок часу - зацікавленість.

- Так, - певно ця стежка, на яку я наразі стаю, прямує точнісінько до лігва цього хижого вовка. Але я ніби дівчинка з відомого мультфільму, яка чи то через свою дурість, чи то наївність вважає, що цей звір її не образить.

- І ти не боїшся того, що це може призвести до катастрофічних наслідків? Для тебе. - Чоловік озвучує мої думки в голос. Ніби ввімкнув червоне світло на світлофорі та бажає показати, що не варто сюди пхатися. Що сюди заборонено заходити. Що краще цього не робити.

- Ні, - а ось цього я боялася й дуже сильно остерігалася... Якщо на таке коротке слово, яке складалося з двох букв, мене ще вистачило і я змогла його вимовити, то от впевненість та сміливість, з якою я залітала в цей кабінет, різко почали зводитися до нуля. Таке враження, начебто мозок скинув попередні налаштування, перезавантажився і тепер все відкривалося під іншим кутом. Під реальним кутом. Під кутом, де все виглядало дуже песимістично. Для мене, як вірно зауважив Рустам Олегович.

- Що ж, це має бути весело...

І ніби на підтвердження того, що справді має бути весело, чоловік розплився в широкій посмішці, а я... А я хотіла винайти машину часу, яка могла б відвезти мене в минуле, щоб не повторити тих же помилок. Знову... Бісове дежавю...