5

Та все ж згодом дещо мої переконання щодо працівників даної організації змінилися, адже з'явилася людина, з котрою у мене мала пройти співбесіда. Цією людиною виявився Андрій Васильович, він же дядько Максима з "врота", він же прекрасний чоловік, одного погляду на якого вистачало, щоб усвідомити - я зможу знайти з цією людиною спільну мову.

Тож попрощавшись з Єгорчиком та пообіцявши йому повернутися трішки пізніше, ми залишили малого на Софію, котра вже стерла з обличчя свою ненависть у мій бік, натомість тепер на її лиці був написаний явний розпач на те, що вона знову залишається з хлопчиком. Давай, Єгорчику, я в тебе вірю! Думаю око дівчини не просто так сіпається, малий являється спонсором такого її нервового стану.

- Ну що скажете, Злато, вам підходять умови, котрі може запропонувати наша компанія? - Андрій Васильович відвертає мене від папірців, котрі я хочу оглянути та головне доправити до мозку, щоб там зафіксувати певні моменти. Але-але...

- Думаю, що так, це доволі гарні умови, - ледве стримуюся, щоб не запищати від радості, а пищати є від чого, адже студентці п'ятого курсу, без досвіду роботи у цій сфері та і загалом без якогось суттєвого досвіду, отримати ТАКІ умови... Коли я побачила заробітну плату за свою працю, то мої очі явно збільшилися в розмірі та відображали ті великі нулики, які були прописані в контракті.

- Тоді, якщо ви згодні з умовами, то перейдімо до підпису контракту. Так сказати - чим скоріше сядемо, тим скоріше встанемо, - я могла зрозуміти поспіх Андрія Васильовича якомога скоріше врегулювати ситуацію з потенційним майбутнім працівником, адже він працює в солідній компанії, яка на слуху практично у всього нашого міста, а оскільки чоловік замдиректор, то очевидно, що справ має по горло. Це була ще одна причина, по якій я не могла досі повірити, що це все реальність, а не чудесний сон. На роботу мене приймав не відділ кадрів та не якась людина, котра не наділена величезними повноваженнями на цій роботі, а сам замдиректор. Вище тільки директор. Але це було б вже занадто, якби мене на роботу приймав справді директор всієї цієї компанії.

- П'ятиденний робочий графік без виходу на роботу у вихідні та п'ятдесят днів відпустки, я все вірно зрозуміла? - Схоже мені потрібно було почути на власні вуха, що це справді так, що це мої очі не зіграли зі мною в злий жарт та не підкинули якісь галюцинації.

- Все вірно, плюс повний соцпакет та оплата обідів у робочі дні за наш кошт, - ну так, це там теж було, але на фоні іншого мені здалося це просто додатковими пряниками, яких і так мені насипали достобіса.

Тож не дивно, що вже через якихось тридцять секунд я простягала підписаний мною контракт Андрію Васильовичу, а в голові вже прокручувала на що витрачу свою першу зарплатню. На днях була в торговому центрі та бачила там красиві чобітки, на зиму те що потрібно. Придбаю батькам новий холодильник, бо старий ледве дихає. Малим накуплю солодощів, люблю їх, тож і люблю балувати. Одним словом фантазія вже розігралася не на жарт, а оскільки я тепер вже могла собі це дозволити, тож це були вже не просто фантазії, а мрії, котрі скоро стануть реальністю.

- О, Злато Віталіївно, а вам сьогодні прямо щастить, - ну так, я і без цього чоловічка прекрасно знала, що зловила птаху за хвоста та залишила його ні з чим, - відразу познайомитеся і з нашим директором - Рустамом Олеговичем.

Щось занадто багато Рустамів у моєму житті останнім часом. Був один осел на днях, з котрим довелося познайомитися. Ще той негідник. Надіюся, що цей Рустам не буде таким покидьком.

Повертаюся в той бік, куди спрямований погляд Андрія Васильовича та... різко розвертаюся назад та витріщаюся на замдиректора.

- Злато Віталіївно, щось трапилося? - Чоловік тут же помітив різку зміну мого настрою, адже до цього я своєю посмішкою показала йому ледве не всі ідеальні зуби, а вже зараз мої губи складені в одну лінію, а очі видають неприховану тривогу.

- Та ні, просто... - Боже, прошу, нехай він піде кудись в інший бік, але тільки не сюди, прошу. Так, я розумію, що можливо не часто відвідувала церкву, ще рідше молилася, але прошу, нехай цей чоловік прямує своїм шляхом. На якусь співбесіду, зустріч чи просто додому. Хоч кудись тільки не...

- Рустам Олегович, познайомтеся, наша нова працівниця - Злата Віталіївна, - чорт, ну навіщо? Ну ми ж з тобою ніби нормально спілкувалися, все добре обмізкували, навіщо ти відкриваєш свого ротика та здаєш мене з нутрощами? - Злато Віталіївно, познайомтеся, керівник нашої компанії - Рустам Олегович.

- Доброго дня, Злато Віталіївно, - я ще досі повернута спиною до директора цієї компанії, саме тому, як тільки він подає голос, саме тому я сприймаю все набагато гостріше. Це ВІН, тут вже немає жодних сумнівів. Навіть якщо очі мене підвели, то навряд чи в компанії з моїми вухами...

- Доброго дня..., - Злато, треба повертатися. Хочеш ти цього чи не хочеш, але треба. Тож роблю надзусилля над собою та зустрічаюся з поглядом, котрий тут і зараз прибиває мене до підлоги без шансу на втечу, - Рустам Олегович.

- Андрій Васильович, залиште мене, будь ласка, зі Златою Віталіївною, мені потрібно ближче познайомитися з новою працівницею нашої компанії, - при цьому не переводить погляд на свого заступника, а й надалі витріщається на мене. Ніби крім мене тут більше нікого і немає.

Ні, ні, не йди, залишся. Обговорімо ще якісь певні моменти, пройдемося детально по пунктах цього мого робочого договору, та все що завгодно, тільки не залишай мене з ЦИМ наодинці. Не треба. Я вже одного разу залишилася з ним одна, в невеличкій кімнатці, прямо скажемо в інтимній обстановці і вже наробила помилок, за які жалкую, а наразі взагалі готова посипати свою голову попелом...

- Так, звичайно, без проблем, - ну звичайно, хто там послухається моїх прохань, мужик тут же ретирується з кабінету та залишає на поталу цьому звіру.

- Я певно теж піду, думаю...

- Сидіти! - Цей недоумок підійшов так близько до мене, та ще й так голосно гаркнув, що я тут же впала п'ятою точкою на крісло, хоча до цього збиралася приєднатися до компанії Андрія Васильовича та гайнути звідси до біса. Куди завгодно, аби тільки не тут. Аби тільки не поряд з НИМ.

- Чому ви на мене кричите? - Я не можу так просто здатися. Якщо здамся, то це все, це кінець, він мене знищить та навіть не помітить. Я це знаю, я це вже проходила. Це вже було. Не можна ставати на ті самі граблі знову. - І взагалі, мені здається, що ми з вами не спрацюємося, тож...

- Пункт три крапка сім, - і знову цей Рустам, чорти б його побрали, не дає мені домовити. Знову гарчить.

- Що пункт три крапка сім? - Про що він? Які ще пункти? У мене єдиний пункт стосовно цього чоловіка - ніколи більше його у своєму житті не бачити, і саме зараз цей пункт летить до біса...

- А ти почитай, що підписувала, - задоволено хмикає Олегович, проходить далі по кабінету та кидає свою тушку навпроти мене. Там, де недавно сидів його заступник. Та уважно мене починає розглядати. Як рідкісний експонат, який він бачить вперше у житті.

- Даний контракт підписується терміном на один рік, - щоб не бачити цього глузливого погляду навпроти, я все ж опускаю очі вниз та вдивляюся в названий ним пункт, - з можливою пролонгацією на ще один термін за згодою обидвох сторін. Ну і?

- Ти читай, читай далі, там є дещо для тебе цікаве, - щось мені не подобається ця щаслива пика, ну ось зовсім не подобається...

- Якщо будь-яка з двох сторін через різні причини забажає достроково розірвати даний контракт, то має виплатити компенсацію в розмірі...

- Ну-ну, чому ти замовкла? - Рустам Олегович тут же переходить з "ви" на "ти" та воно і само собою зрозуміло, адже він мене повністю переграв. Знищив. Розтоптав.

- В розмірі двадцяти окладів, - певно мишка і то голосніше пікає, ніж я вимовила ці слова.

Двадцяти окладів... З такою то зарплатнею... Та це ж... це ж...

- Це ж нечесно! - І це тільки маленька частинка того, що я хотіла висловити цьому покидьку в обличчя. Але оскільки я була на гачку, то потрібно було слідкувати за своїм ротом.

- Пункт п'ять крапка три, - а цьому ніби ні до чого, киває в сторону контракту, на який вже ледве не котяться мої сльози. Сльози розпачу.

- Ні..., ні..., ні, не може бути...

Не може бути, це все якась нісенітниця, так не буває... Ні, Злато, так буває, коли ти читаєш тільки те, що тебе цікавить, а на те, на що варто було звернути увагу, ти забиваєш великий та жирний...

- Так, так і ще раз так, - гарячий подих обдає мою шию. Різко сіпаюся на кріслі, хочу підірватися, але Рустам Олегович не дає цього зробити, рукою натискає на плече, чим пригвинчує мене до місця, в той час, як його обличчя нахиляється до мене. Нахиляється надто близько, надто небезпечно... Надто близько до моїх губ... - Тепер ти у моїй владі, Злато Віталіївно, і зробиш все, що я тобі скажу. І навіть більше... Ти сама добровільно на це погодилася, тож...