Розділ 7

Ми так і не знайшли кошеня, довелося їхати без нього.

Через це прощання з Артемом вийшло якимось змазаним. Я не могла втриматися від сліз, мені було дуже шкода кидати Марселя одного напризволяще.

— Ну не переймайся так, Алечко, — намагався втішити мене Артем, — може він із сусідніх будинків прибився. І тепер повернувся додому, десь же у нього є будинок.

— А якщо ні? — заперечувала я крізь сльози. — Якщо його підкинули? Або він не зміг знайти дорогу. А раптом він заблукав, і його тепер розірвуть собаки?

Ми обійшли майже все довкола, але Марселя ніде не було видно. Вже починало темніти, і я викликала таксі, щоб не застрягти у селищі до ночі.

Артем мовчки поглядав на мене, підтискуючи губи, а коли під'їхала машина, взяв за руку.

— Давай так. Я завтра вранці ще раз обійду вулицю. Навряд він міг далеко піти. І якщо знайду, то напишу тобі. Домовились?

Я з вдячністю закивала, витираючи долонями очі. І тоді він несподівано привернув мене до себе, а я завмерла, затамувавши подих.

Ми стояли мовчки. Прямо у вухо лунко билося його серце, я навіть очі заплющила, щоб краще чути.

— Даси мені свій телефон, — чомусь пошепки сказав Артем і доторкнувся губами до мого волосся на маківці.

Він продиктував мені свій номер, я натиснула на дозвон, і в Артема в кишені завібрував мобільник.

Машина вирулювала на дорогу, а я все ще виглядала на всі боки, сподіваючись побачити маленьку пухнасту грудочку.

Всю дорогу додому я мучилася почуттям провини. Бабуся з порога угледіла мої заплакані очі і причепилася з розпитуваннями.

Довелося їй розповісти. Ось тільки про те, що ми з Артемом обідали, я вирішила не розказувати. Сказала, що на сусідній ділянці хлопець косив траву, і він допоміг мені зняти кошеня з даху.

Дивно, зазвичай я бабусі все могла розповісти, а про Артема говорити не хотілося. Хоча й говорити особливо не було чого. Я попросила постригти газон Янчиному дядькові, а натомість приготувала обід. І ми разом пообідали. Більше нічого не було...

Неправда. Було.

Поцілунок. Артем мене поцілував.

Нехай дуже легко, тільки доторкнувся губами. Але мене як вогнем обпалило, я ледве на ногах змогла встояти. Довелося схопитися за його лікті, щоб не впасти.

І як таке бабусі розповісти?

А ще я обдурила його, сказала, що мені двадцять один рік. Сама не знаю, навіщо, але він уже такий дорослий хлопець, йому двадцять сім. Тому я й побоялася зізнатися, що мені вісімнадцять. Раптом йому нецікаво з малолітками?

Артем, до речі, повірив. Принаймні нічого не сказав. А я дуже намагалася здаватися серйозною дорослою дівчиною.

Думала, що не зможу заснути, а сама лише до подушки встигла дістатися. І спала майже до одинадцятої. Я й довше спала б, але бабуся збиралася в гості до подруги і мене розбудила.

Почуваюся невиспаною і розбитою. Нічого робити не хочеться, але треба займатися, тож змушую себе сісти за підручники.

Так я ще не готувалася. По кілька разів перечитую одне й ту саме речення, не розуміючи сенсу. І літери всі знайомі, і слова, а толку немає. Хоч літери, хоч ієрогліфи, хоч давні письмена — для мене зараз це все одне й те саме.

Пілікає телефон, відкриваю месенджер. І серце починає битися в скронях.

Це Артем.

Відкриваю повідомлення, і від радості сльози бризкають на екран. Там Марсель. Сидить на руках у Артема, я по майці впізнала. А на другому фото він смакує вершки.

І Артем одразу передзвонює.

— Я знайшов його, Алю. Він у візку спав.

— Я зараз приїду, — бурмочу в трубку, — тільки не випускай його, будь ласка!

Сама риюсь в пошуковику. Гроші на таксі мені давала Янка. Це дуже дорого, у нас із бабусею зараз важкувато з фінансами.

Якщо доїхати до сусіднього селища маршруткою, потім перейти дорогу, то через посадку можна вийти до будинку дядька Янки.

Пишу бабці повідомлення, що Марсель знайшовся і що я їду за ним. Абияк зачісуюсь, хапаю сумку і біжу на зупинку.

Їду довго, із двома пересадками. Звичайно, на таксі вдвічі, якщо не втричі швидше. Біжу через посадку, спочатку повертаю не туди. Але крізь дерева видно дахи будинків, тож заблукати тут складно.

Підбігаю до будинку господарів Артема та стукаю у ворота. Я захекалася, дихання збилося. Волосся розтріпалося, і я пригладжую їх долонею.

Хвіртка відчиняється, і коли я бачу Артема, не можу стримати емоцій. Кидаюся йому на шию.

Він наче того й чекав. Хапає мене в оберемок, затягує всередину і з силою стискає лещата. Все тепер не вирватися. Я навіть не пробую.

Його дихання теж уривчасте, як у мене, а ще гаряче. Обпалююче, як поцілунок, яким він впивається в мої губи.

Я відповідаю. Обвиваю засмаглу шию і плавлюся від того, яка вона у нього тепла і пахнуча.

— Я тебе більше не випущу, — каже він мені в губи, і я невпинно посміхаюся.