Розділ 6

Ми нагодували Марселя вершками. Разом із ключами я захопила парео, і тепер хоча б не почуваюся голою перед Артемом.

Кошеня згортається клубком у мене на колінах і при цьому торохтить немов дизельний генератор.

— Заморився, розбійнику? — Артем чухає йому за вушком, гладить коротку шерстку, а мене обпалює жаром. Здається, над маківкою навіть йде димок.

Він торкається руками моїх колін. Може ненароком, а може й навмисне, як тут розібрати? Кошеня маленьке, долоня у Артема широка.

Але в мене і так все німіє.

Раптом я йому подобаюсь? Він гладить кота, а дивиться на мене, ніби мене по колінах гладить...

Його обличчя зовсім поряд, і плечі поряд. І я якщо він ще так нависатиме, то я точно знепритомнію.

Мабуть, він щось відчуває, бо відштовхується від стінки, біля якої я сиджу, і йде до виходу з кухні.

— Гаразд, ти тут сиди, а мені треба покосити траву.

— Ти вмієш косити траву? — дивуюся я. — Справжньою косою?

— Я? Косою? — Артем знову демонструє бездоганну усмішку, а я залипаю.

Коли він усміхається, кінчики губ піднімаються, і його усмішка виглядає трохи хижою. У комплексі з блискаючими очима це справляє просто вбивче враження.

Не знаю, може хтось інший, більш стійкий, здатний чинити опір, а я вже все. Я пропала.

— Ти така кумедна, Алечко!

Боже. Він справді це сказав? Він назвав мене Алечкою?

Хочеться сказати щось дотепне, вражаюче, але виходить лише кліпати віями і ковтати слину, що накопичилася.

Напевно, в очах Артема я виглядаю непрохідною дурепою. Але впоратися з собою не виходить, і я лише продовжую кліпати, коли він відповідає з певною поблажливістю:

— Косити буду не я, на секундочку, косити буде газонокосарка. Я нею лише керую. А ти вважаєш це чимось негідним?

Мені здається, чи він промовляє це з деяким викликом?

— Навпаки! — поспішаю його запевнити. — Впевнена, що робота не може бути негідною. Негідними можуть бути лише вчинки. А мені завжди подобалися люди, які вміють поводитися з різною технікою.

— Ловлю тебе на слові, — заявляє він, — ти тільки-но зізналася, що я тобі подобаюся!

І в мене від його голосу знову тремтять коліна. Нічого собі, «подобається»! Та я вже по вуха...

Артем хмикає, знову окидає мене незрозумілим поглядом і йде до невисокої споруди. Вивозитьгазонокосарку, стягує майку і залишається в одних шортах.

Мені хочеться заплющити очі, щоб не бачити як перекочуються сталеві м'язи під засмаглою шкірою. І щоб розкреслений на кубики прес теж не бачити...

Артем включає газонокосарку, і я затискаю кошеняті вушка, щоб його не злякав гуркітливий звук. А сама спостерігаю за хлопцем з-під прихованих повік.

Готова заприсягнутися, він теж стежить за мною! Іноді кидає погляд, що нишпорить по мені, і від цього мурашки біжать по шкірі.

Що ж зі мною робиться, ялинки-голочки?

І що буде далі? Не можу я тут сидіти до вечора!

Раптом на думку спадає настільки вдала думка, що мені хочеться заплескати в долоні. А що, як попросити Артема покосити траву й у Янчиного дядька? Якщо цей дідок такий акуратист, то уявляю, як він зрадіє, якщо газони будуть чистими та доглянутими!

Вони, звісно, ​​не настільки заросли, як в господарів Артема. Але в жодному разі стрижка їм не завадить.

А я на подяку могла б приготувати обід. Наприклад, суп-пюре із цвітної капусти з королівськими креветками, обсмаженими на грилі. Або качину грудку з карамелізованою грушою.

Бабуся завжди бурчала і щоразу лаяла маму, коли та привозила нам дорогі продукти чи їжу з ресторану.

— Їжа має бути простою та корисною. Навіщо стільки грошей даремно викидати?

— Але ж це так смачно, спробуй! — Доводила мама, і я була з нею згодна.

Мені подобалося готувати як у ресторані. Я дивилася ролики з Ютуба, і виходило дуже схоже.

Звісно, ​​відколи мами не стало, більше такої можливості немає. Але я сподіваюся, що коли почну працювати, знову годуватиму бабусю делікатесами. Бо їй теж подобалося, хоч вона й бурчала.

Збираюся з духом і викладаю своє прохання Артему.

— А що мені за це буде? — Він спирається на ручку газонокосарки. Його чоло вкрите бісеринками поту, і я насилу стримую бажання витерти його долонею.

Насправді мені просто хочеться до нього торкнутися. Хоч трошки, хоч кінчиками пальців.

— Я приготую обід, — відповідаю пересохлими губами.

— Домовилися, — киває він. — Тільки обід готуватимемо разом і в мене.

Я погоджуюсь, але в самої таке почуття, ніби я провалююсь у прірву. І чим довше лечу, тим болючіше буде падати.

***

Артем із похмурим виглядом спостерігав за дівчиною, яка хазяювала на його кухні. Спочатку вона соромилася, весь час перепитувала, чи впевнений він, що їй можна користуватися побутовими приладами.