Розділ 2

— І навіщо тобі туди їхати, Альонко? — Бабуся ходить за мною по п'ятах, поки я збираю сумку. — Я розумію парк або пляж. А тут у чужому домі сидіти, та ще й коли господарів нема. Так не гарно.

— То це не чужий дім, бабусю, — відповідаю я їй, складаючи купальник, рушник та шльопанці, — це хата Янчиного дядька.

— От хай Янка туди й їде.

— Вона й їде. А мене з собою кличе, щоби не нудно було. І не збираємось ми там у домі сидіти, хто тобі таке сказав?

— А купальник тобі навіщо? — не вгамовується бабуся.

— У дядька є басейн, — пояснюю їй, — ми позагораємо, подихаємо повітрям. Там сосновий бір поряд. Ну чого ти розхвилювалась? Все буде добре!

— Не треба тобі з нею їхати, дитино, передчуття у мене погане. Добром це не скінчиться. А ти знаєш, якщо я щось відчуваю, то щось справді не так.

Я обіймаю бабусю, вона підтискає губи, і мені стає її шкода.

Моя бабуся не зануда і не істеричка, ми з нею живемо дуже дружно. Але Янка чомусь їй не зайшла.

З Янкою ми разом навчаємось на факультеті готельно-ресторанного бізнесу. Вона жвава та весела, мені з нею легко, і чому вона не подобається бабусі, не можу зрозуміти.

Але не подобається і все, хоч вбийся.

— Гнила твоя Янка, дитинко. І не подруга вона тобі, — каже бабуся, гладячи мене по голові.

— Ти не маєш рації, бабусю, — захищаю я подругу, — ти її не знаєш. Вона добра і чуйна.

— А мені й не треба знати, я таких людей бачу наскрізь. Просто дивлюся на людину, а в неї на лобі написано великими літерами.

— Ти помиляєшся, — говорю м'яко, але наполегливо.

— От скажи, чому вона тебе Алькою називає? Ти ж Альона!

— Аля коротше. Їй так зручніше, бабусю!

— Коротше? — скептично перепитує бабуся. — Серйозно?

Випрямляюсь і дивлюся на неї з очікуванням. Бабуся зітхає і замовкає.

Ми з нею намагаємося не сваритися, тому хтось обов'язково поступається. Бабуся суне мені в сумку судочки з малиною та лохиною. Чмокаю її на прощання в щоку і виходжу з дому.

Янка вже чекає на мене на таксі. Їдемо довго, проїжджаємо майже все селище «Сосновий бір», доки не зупиняємось перед високим парканом.

Янка дістає карту-ключ, відчиняє хвіртку, і ми входимо у двір.

Схоже, дядько Янки — справжній мільйонер. Берсенєву до нього, як до місяця, хоч він і намагається пнутися.

Будинок просто розкішний. Дуже стильний дизайн, багато скла та світла. Янка знімає будинок з охорони і обертається до мене.

— Слухай, Алю... Ти не проти, якщо ми трохи приберемо?

— Звісно, ​​ні, — відповідаю, — тільки тут і так усе сяє.

— Еге ж, — вона помітно пожвавлюється, — це не забере багато часу. Тут чисто. Але все-таки пилюка є, а дядько любить, щоб усе було надраєно до блиску.

— Але ж тут нікого немає! Ти сказала, що він поїхав на все літо?

Подруга розводить руками.

— Я сама не знаю. Але простіше прибрати, щоб йому було спокійніше. В нього8 серце, судини. Сама знаєш...

Знаю, у бабусі також і серце, і судини. Щоправда, їй не п'ятдесят давно.

Ми приступаємо до збирання. Воно здається, що небагато, але пройтися по всіх кімнатах зайняло у нас години дві. Коли закінчуємо, я відчуваю, що зголодніла.

— Ну що, гуляємо! — Янка відчиняє холодильник.

Там багато продуктів, переважно, тривалого зберігання. Я знаходжу в морозилці креветки і смажу їх у соєвому соусі. Янка готує бутерброди. Дістаю малину з лохиною, і за п'ять хвилин у нас готовий шикарний обід.

Переодягаємося в купальники та йдемо до басейну. Я вмію плавати, але боюся глибини. Якось у дитинстві я мало не потонула, відтоді для мене найбезпечніша глибина — по груди.

Тут зручний спуск у воду і пологе дно, тому я із задоволенням спускаюся в басейн і занурююся біля борту.

Через що я ще не люблю плавати — через волосся. Воно в мене дуже густе та довге, ще й в'ється, тож, якщо його намочити, сохнуть воно буде довго і нудно. Та й заколоти його проблематично. Шпильки не тримають, гумки швидко витягуються і рвуться.

Я часто плету косички, але сьогодні мені ліньки їх заплітати, і я заколюю волосся шпилькою.

— Ой, нічого собі! — чую захоплений голос подруги. — Ти тільки глянь на цього красеня!

Обертаюся, стежу за її поглядом і зависаю від побаченого.

На сусідній ділянці молодий хлопець у синьому робочому комбінезоні котить візок. Візок взагалі звичайнісінький. І комбінезон звичайний, синій. Але він одягнений на голе тіло хлопця, і той виглядає в ньому так неймовірно, що ми з Янкою не можемо закрити рота.

Рельєфні м'язи, як литі, перекочуються під гладкою, засмаглою шкірою. У хлопця широкі плечі, і здається, що цей візок він легко може нести в руках.

— Алю, — шепоче Янка, — я все. Я закохалась.