Розділ 1

Напередодні Різдва

«Ти мене пам'ятаєш? Я вагітна».

Гмм. Так не годиться. Нечемно. Правильно буде привітатися.

«Привіт. Ти мене пам'ятаєш? Я вагітна».

Ні, так теж не годиться. Аж раптом він скаже, що не пам'ятає? Треба бути впевненою і не розпочинати розмову з дурних питань.

А якщо так:

«Привіт Артем! Я Альона, яка Погана, пам'ятаєш мене? Слухай, я вагітна».

Ну вже краще. Тут і «ні» не скажеш. Хіба можна когось забути з таким прізвищем?

Покажіть таких, я, наприклад, за все життя не зустріла. А Погана я вже вісімнадцять років. Тобто від народження.

Ні, мабуть, краще не перепитувати. Просто сказати «я Погана» і все.

«Привіт Артем! Я Альона Погана. І я вагітна».

Дідько, звучить як вітальна фраза на зборах Товариства Анонімних Алкоголіків.

«Привіт. Я Грицько, і я алкоголік. Я пив двадцять років».

Це я у фільмах бачила, не наживо, я алкоголь взагалі не переношу, а зараз мені тим більше не можна. Але раптом у Асадова також виникне така асоціація? Як любить говорити наш викладач із психології, асоціативний ряд.

Звідки взялася така асоціація, можна не питати. Звідусіль.

Навколо розливаються дражливі запахи гвоздики, ванілі та кориці, якими в мене просочилися навіть шарф з рукавичками. А як їм не просочитися, якщо я стою в самому центрі найрозкішнішого Різдвяного базару Відня?

Ратушна площа сяє різдвяною ілюмінацією. Ошатні кіоски як під гіпнозом приваблюють горами солодощів, подарунків та сувенірів.

Прикрашено абсолютно все довкола — кожне деревце, кожен кущик, кожен стовп. Гірляндами, ліхтариками, мерехтливою ялинковою мішурою, казковими фігурками.

На кожному кроці продається гарячий пунш, це він так мені пахне. Місцеві жителі переконані, що його рецепт до Австрії привіз Моцарт. Ось тільки спробувати пунш мені не світить, у моєму становищі його можна лише нюхати.

Так що бідолаха Моцарт надривався даремно.

Перехоплюю незручний живіт і кілька разів втягую носом дивовижні запахи. Добре, хоч їсти можна. Їжа тут яка хочеш, на будь—який смак.

Віденські ковбаски та сири, пряники та шоколад. Печені каштани, смажений мигдаль, сирні палички та різдвяні кренделі. І обов'язкові віденські вафлі із марципанами.

Все це пахне так, що шлунок у мене зводить. І слинки течуть. Як же їсти хочеться, ялинки—голочки...

Але грошима я розкидатися не можу, у мене всі фінанси розписані й розплановані. Із суми, яку я виділила на сьогоднішній вечір, грошей лишилося тільки на щось одне — чи то на пряник, чи то на марципан.

Вечірня ковзанка, більше схожа на лабіринт, запалюється яскравими вогнями, а я стою біля кіоску від благодійного фонду Артема Асадова і розмірковую, як зробити так, щоб його охорона не прийняла мене за жебрачку.

Вираховую в думці, скільки вийде заощадити, якщо завтра весь день ходити пішки. Тоді вистачить і на пряник, і марципан. Влаштую собі та дівчаткам справжнє Різдво!

Настрій піднімається, все—таки святкова атмосфера потроху передається та затягує. Єдине, я так і не вирішила, як розпочати розмову з Асадовим.

Мені треба, щоб він мене згадав. Тільки часу у мене буде мало, і шансів закінчити фразу «Пам'ятаєш, ти переплутав мене з дівчиною друга, а я тебе прийняла за прибиральника?» практично немає. Швидше за все, вийде дійти максимум до «друга», далі доведеться спілкуватися з охороною.

І тут мене осяює. А якщо використовувати метод якоріння?

Згадую все, що нам встигли начитати з психології, і посилено думаю.

Що з нашого минулого може спрацювати як спусковий гачок? Що може зіграти роль якоря? Про що була його остання фраза?

Пігулки, точно. Коли все прояснилося, Асадов дав мені пігулки екстреної контрацепції і навіть простежив, щоб я їх випила.

Я випила. Результат очевидний.

Чому? Звідки я знаю. Може, вони були прострочені.

Так, Альоно, зберись.

«Привіт Артем! Я Альона Погана, а твої пігулки повний відстій!

Надвечір холодає. Ховаю руки і спочатку переминаюся з ноги на ногу, а потім вже пританцьовую під «A Holly Jolly Christmas».

Де його носить, цього Асадова? Може, він передумав приїжджати на ярмарок?

Якщо так, то я не маю шансів з ним зустрітися, жодних. Пробитися до Артема Асадова таким як я можна хіба що кинувшись під колеса його машини.

А я не можу, в мене діти. Донечки.

Я випадково почула, як продавці у кіоску казали, що засновник фонду сьогодні приїде на ярмарок. І ось виглядаю його вже другу годину. Між іншим, холодно...

«Привіт Артем! Я Альона. Твої пігулки не спрацювали».

Не погано. Можна сказати навіть добре.

Раптом помічаю високу постать у напівпальто на відстані декількох метрів і наче вростаю в землю.