Розділ 7

Леонід

Інга продовжує вимовляти мені на підвищених тонах. Ця розмова злить усе сильніше. Чому я маю терпіти її нескінченні претензії та причіпки? І бувають же тихі, спокійні дружини, без гонору й наїздів, а я, схоже, примудрився вибрати з усіх найбільш склочну.

– Послухай, Льоня, ми зробимо так, як я сказала, інших варіантів немає. Тобі не можна сваритися з моїм татом.

– Інго, це ти мене послухай! Не треба мені ставити ультиматуми. Я ситий ними по горло!

– А я сита по горло твоєю роботою!

Дзвонить телефон. Номер незнайомий. Невже перевіряльники щось накопали на заводі Волинського? Цього ще не вистачало! Свята скоро, а податківці людям життя не дають…

– Ну давай, відповідай! Це ж напевно по роботі! Тобі ж це куди важливіше, ніж я і наша сім’я!

– Інго, не перекручуй, – тру перенісся. День ще не встиг початися, а я вже втомився. – Моя робота важлива мені так само, як тобі – твоя. У тисячний раз повторюю, що танцювати під дудку твого батька й перекроювати графік своїх відряджень за його забаганками я не збираюся!

Телефон усе надривається. Яка дурна мелодія! Напевно, я був не в собі, коли поставив її на вхідні.

– Так! – гаркаю в трубку, сподіваючись завдяки дзвінку припинити порожню суперечку з дружиною.

– Доброго дня! – на іншому кінці – дитячий голос.

Якась дитина помилилася номером? Чи бавиться? Скидаю. Мені зараз точно не до жартівників.

– Що ж ти так швидко відключився? Чи це коханка? – іронічно вимовляє дружина, і я вже шкодую, що не підтримав розмову з хуліганом.

Розвертаюся і виходжу з кімнати, грюкнувши дверима. Як же мені все це набридло!

Телефон знову дзвонить. І знову цей номер. Що за дурниця? Піднімаю слухавку з наміром виплеснути на жартівника всю накопичену з ранку жовч.

– Так!

– Доброго дня, – знову дитячий голос. – Це Леонід Матвійович Воронцов?

Він знає мене на ім’я? Цікаво. Завжди думав, що телефонні хулігани набирають усі номери підряд.

– Слухаю!

– Мене звуть Арслан Кара, мені потрібна ваша допомога. Моя мама Айлін сказала, що ви допоможете.

У голові, як і раніше, б’ються аргументи нашої суперечки з Інгою, тому не відразу до мене доходить сенс слів цієї дитини. І тим більше, я не налаштований на жодні благодійні жести, а тому слово «допоможете» діє на мене, як червона ганчірка на бика.

– Хто? Яка мама?

– Айлін Кара. Вона сказала…

Мозок усе-таки включається в нашу розмову.

– Айлін? А чому вона сама не подзвонила?

У Ліни є дитина? Утім, у цьому немає нічого дивного. За десять років можна було і п’ятьох спокійно народити.

– Її забрали в лікарню.

О, знайома пісня. Знаю я ці розводи з лікарнею. Мабуть, знайшов у матері мою візитку і вирішив підзаробити. Цікаво, Айлін у курсі, чим промишляє її син? А може, сама є ініціатором цього розводу? Хоча не думаю… Вона продинаміла мене, а тепер послала до мене своїх дітей? Дикість якась.

– І що ж із твоєю мамою сталося? – намагаюся підтримати розмову в надії спіймати його на брехні.

– Я не знаю. Вона хворіла, хворіла, а потім їй стало зовсім погано, і ми викликали швидку. І її відвезли.

– А ти, виходить, її син?

– Так, мене звати Арслан.

– І якої допомоги ти від мене чекаєш?

Ясно якої – грошей просити буде.

– Я не знаю, що нам робити, ми самі, й нам страшно. А мама не бере слухавку!

– Ви? Ти з ким?

– Я і моя сестра.

Складно співає. Я б повірив, якби не знав, що це – розвод.

– І що ви від мене хочете? Я перебуваю в столиці, далеко від вас. Навіть якби я захотів допомогти, як би я це зробив? Хлопчику, передай мамі, щоб вона пошукала іншого благодійника.

– Але мама не бере слухавку! А ми не знаємо, що нам робити! – у голосі відчай. – Мама сказала, що ви нам допоможете!

Добре грає, молодець. Станіславський би схвалив.

– Хлопчику, ну чим я можу вам допомогти? Я занадто далеко від вас. Попросіть сусідів. Зрештою повинні ж бути у вашому місті якісь соціальні служби на такий випадок!

– Льоню, то що мені відповісти батькові? – Інга заглядає до мене в кабінет і показує на телефон, який тримає біля вуха.

– Усе, не можу більше говорити, – скидаю дзвінок. – Інго, я все сказав, – відповідаю якомога спокійнішим тоном, хоча всередині все клекоче. – Я їду одразу після свят до Китаю, і це не обговорюється. У нас – мільйонний контракт. Я не буду переносити переговори через забаганки твого батька, це просто смішно. Невже він не переживе без моєї присутності на його ювілеї?

– От ти свиня невдячна, Воронцов!

Як же я втомився від її ненаситного татуся, який вирішив, що може мною зневажати! Згоден, коли ми з ним тільки познайомилися, я був усього лише мозковим центром майбутньої корпорації Морозова, без копійки за душею. Але ми потрапили в правильний потік і швидко розкрутилися. Так, не без підтримки Жаркова, але нехай він виставляє рахунок своєму другові Морозову – я ж тут до чого?

І взагалі, на той час, як ми з Інгою вирішили одружитися, у мене вже був відсоток у корпорації та непоганий дохід, і дорогий тесть ні слова не сказав доньці проти моєї кандидатури. А старий хрін нізащо не віддав би свою улюбленицю заміж за безперспективного жебрака. Це він має бути вдячний, що я третій рік уже терплю його норовливу доньку.

Від конфлікту з Інгою розболілася голова, і в офіс їду в розбитому стані. От уміє ж вона зранку настрій зіпсувати!

В обідню перерву недоречно згадую про ранковий дзвінок. Якийсь нехороший черв’ячок колупає мене зсередини й заважає викинути слова дитини з голови. Що цей хлопчик говорив? Айлін – у лікарні? А якщо це правда? Я так і не зрозумів із його слів, що з нею сталося. Може, і справді щось серйозне?

Але якщо їм дійсно потрібна допомога, то незрозуміло, чому вони звернулися саме до мене. Що мало спонукати Ліну відправити дітей до абсолютно сторонньої людини в іншому місті? Ще й з огляду на нашу не надто вдалу нещодавню зустріч і відсутність із її боку бажання йти зі мною на контакт. У цій історії не стикується абсолютно все. І дуже схоже на банальну спробу розвести мене на гроші. Але заковика в тому, що їх хлопчик якраз і не просив. Або просто не встиг?