Розділ 6

Айлін, наші дні

Кручу в руках Льоніну візитку. Гарна, дорога. Відразу видно, що він – не простий хлопчик на побігеньках. Високо піднявся. Може, йому завжди потрібні були тільки гроші? А коли вбили батька і я залишилася ні з чим, то він одразу втратив до мене інтерес?

Колись я була, як говорили, «мажоркою» – дочкою багатого бізнесмена. Інші діти із забезпечених сімей нас із братом поважали, вважали рівними. А бідняки, напевно, заздрили. Якщо Батура не було поруч, вони раз у раз норовили зробити мені якусь дрібну капость, підставити мене перед учителем або висміяти перед іншими однокласниками. Я була зручною мішенню: погано говорила й розуміла українською, насилу розвʼязувала математику, а фізика здавалася мені чимось незбагненним.

На батьківщині я вчилася в приватній школі для дівчаток. Класи були малокомплектні, контингент – однакового соціального статусу. У гімназії все виявилося зовсім інакше. Тому я не відразу змогла зорієнтуватися тут, спочатку постійно нервувала й боялася щось зробити або сказати не так.

Утім, мажори теж неабияк тріпали нерви своїм опонентам, і брат легко ставив на місце вискочок, які насмілювалися мене задирати. Пам’ятаю, з яким презирством відгукувався Батур про «жебраків». І тільки Тагір викликав у нього повагу своїми спортивними перемогами. Мені він теж подобався. Приємний хлопець, правильний, добре вихований, він завжди ставав на мій захист. Цікаво, чи вдалося йому стати чемпіоном?

Шматочок картону обпікає пальці, а спогади – душу. Який безглуздий привіт із минулого…

Кумедно… Я нічого не чула про Льоню десять років. Однокласники, на яких я періодично натикаюся в цьому місті, ніколи його не згадували. Утім, спілкуємося з ними ми рідко, здебільшого по різні боки від прилавка.

Едже четвертий день горить. Арслан теж температурить – вони завжди хворіють разом, але, на щастя, син зазвичай одужує швидко. А ще цей моторошний кашель. Невже вона підхопила вірус, яким зараз усіх лякають? Похід в аптеку значно полегшує мій гаманець, гроші тануть на очах. Завтра треба зробити Едже комп’ютерну томографію і тест на вірус – знову чималі витрати. Утім, це – дрібниці, я ще зароблю, аби тільки донька якнайшвидше одужала.

Про себе навіть не думаю – страшно. Я постійно контактую з хворими дітьми. Якщо звалюся з вірусом, хто замість мене встане за прилавок у магазині? Світлана, напарниця, уже кілька днів на лікарняному. Якщо в неї діагноз підтвердиться, то мені доведеться працювати за двох щонайменше три тижні. Як витримаю це фізично – насилу уявляю. А ще – вечорами виступи в ресторані.

Може, все-таки заштовхати глибше свою гордість і зателефонувати Льоні? Він сказав, що до завтра буде в нашому місті. Розповім йому про дітей, попрошу трохи грошей на лікування Едже. Мені зараз будь-яка сума була б підмогою і подушкою безпеки на випадок моєї можливої хвороби.

Гризуть сумніви. Що як він мене образить і відмовиться визнавати дітей? Якщо раніше, коли присягався мені в коханні, не захотів допомагати, то тепер, напевно, і поготів відфутболить. Де – я, а де – він? Різні всесвіти. Я для нього – лише жінка на одну ніч. Напевно, якби не побачив мене в ресторані, то й не згадав би.

Вмовляючи себе стримати гординю, кілька разів беру візитку до рук і пориваюся набрати номер телефону. Але щоразу щось зупиняє. Як це принизливо! Десять років тому він відмовився від мене й дітей, з легкістю викреслив нас із життя в найважчий момент. А тепер несподівано зʼявився і принизив спробою схилити мене до інтиму за гроші… Навіть не поцікавився під час зустрічі, хто в нас народився! Сумніваюся, що він стане мені допомагати…

Едже стає краще лише після тижня уколів. Одужує вона, як завжди, повільно. Добре, що Арслан уже почувається абсолютно нормально й може доглядати за сестрою. Відтоді, як померла сусідка баба Клава, мені навіть нікого попросити доглянути за ними, поки я на роботі.

Попри сподівання, що небезпека минула, врешті я все ж захворюю. Спочатку хвороба схожа на невелике нездужання. Температура невисока, слабкість. Кілька днів продовжую ходити на роботу – даю можливість власнику магазина підшукати тимчасову заміну. Стою за прилавком у масці, дотримуюся дистанції та запобіжних заходів. Вистояти дванадцять годин виявляється майже нездійсненною місією. Але мені вдається витримати й навіть відпрацювати два вечори в ресторані. На третій я падаю з ніг.

Температура підскакує різко, починається кашель. Щодня стан погіршується. Сімейний лікар сварить мене за те, що так і не зробила щеплення. Каюся, є за мною такий гріх. Чомусь здавалося, що це необхідно тільки людям похилого віку і групі ризику, а мені, молодій і здоровій, – навіщо?

Антибіотики не допомагають, за тиждень дихати все важче. Панікую: раптом помру? Що буде з дітьми? Мене трясе – чи то від температури, чи то від нервів. Діти доглядають за мною, в останні дні навіть їжу собі готують самі – у мене зовсім немає сил. І нікого просити про допомогу. Після від’їзду Рафіка тут не залишилося нікого з близьких. А новими друзями, крім Світлани, я так і не обзавелася.

Усе ще сподіваюся, що молодий організм упорається, але вночі починається кошмар. Сяк-так з Арсланом ми викликаємо «швидку», вона довго не їде. Лікарів пам’ятаю зовсім невиразно. У голові крутиться тільки одне: «це кінець». Останні сили витрачаю на те, щоб намацати візитку і вкласти її синові в руку.

– Подзвони, скажи, що від мене. Він допоможе, – хриплю, шиплю, ледь вимовляю. Хочу додати, що Льоня – їхній батько, але не вдається.