Розділ 5

– Ліно, ти поки що залишайся тут на господарстві, а я до міста поїду. Неспокійно мені щось. Крупа є, овочі на городі – голодна не будеш. Ворота і хвіртку замкни й нікуди не виходь. Курей погодувати не забувай і води собаці підливай – надто спекотно вдень.

Боюся залишатися тут сама. Через паркан будь-хто запросто перемахне у двір. Замки здаються зовсім дохлими, двері – якісь бутафорські. Ґрат на вікнах немає, жодної охорони. Хто захоче – легко забереться в будинок. А в мене навіть телефону немає, щоб викликати поліцію в разі потреби. Але я повинна чекати тут Льоню, тому з важким серцем погоджуюся.

Він не може не приїхати. Треба тільки запастися терпінням. Він багато разів говорив, що кохає мене, й обіцяв одружитися зі мною, а тому не відмовиться від мене. Може, за ним зараз стежать татові охоронці, він боїться привести їх за собою і вичікує слушну нагоду.

Тамара збирається на автобус.

– Поїду Ділю шукати. Додому до неї навідаюся, може, сусіди щось розкажуть. У крайньому разі на роботу сходжу.

– Тільки ви мене, будь ласка, батькові не видавайте!

– Не бійся. Я вже одного разу заїжджала до неї у ваш будинок, коли ключі забула, тож мій візит навряд чи когось здивує.

Тамара відсутня майже тиждень. Моє занепокоєння давно досягло максимуму й тепер розпеченим залізом випалює зсередини. Панічно боюся, що вона не повернеться і тоді я залишуся зовсім одна. Що мені робити? Як довго я зможу залишатися тут?

Коли повертається господиня, радісно кидаюся їй назустріч. І розверзаються врата пекла…

Вона ридає і до пуття не може пояснити, що сталося, але зрозуміло, що щось дуже страшне. Кидаюся її заспокоювати, а коли Тамара починає говорити, я просто не можу повірити жодному слову.

– Наступного ж дня, коли ти до мене приїхала, у твоєму будинку щось вибухнуло. Кажуть, побутовий газ. Але ж будинок величезний, а від нього каменя на камені не залишилося. Хіба ж від звичайного газу міг бути такий вибух? Напевно, якісь кримінальні розбірки. У місті всяке говорять про твого батька і якісь махінації…

– Тамаро, то що з Ділею і моїми батьками?

– Загинули! Усі вони загинули! Дев’ятнадцять трупів нарахували. Але це неточно – декого розметало на шматки. Родичів у них, виявляється, немає. Похороном якийсь знайомий твого батька займається. Обряд і все таке.

– Мені потрібно негайно їхати туди!

– Куди ти поїдеш? І що ти там робитимеш?

– Ну… Я не знаю. Попрощатися, поховати треба. А може, хтось вижив? Когось удома в той момент не було, як мене. Може, Батур чи Дерʼя були на заняттях…

Тамара хитає головою.

– А ти не думала, що прибрати хотіли не тільки твого батька, а й усю родину? Інакше навіщо було будинок підривати? Куди простіше вибухівку під машину закласти, наприклад. І тепер ці люди, можливо, полюють за тобою. Не можна тобі туди зараз їхати, небезпечно.

У пам’яті спливають слова батька, підслухані ще на батьківщині.

– У Туреччині в мене був дядько Осман, татів старший брат. Його вбили разом з усією родиною. Теж вибух, – переходжу на шепіт, прикриваючи долонею рот. – Я випадково почула про це, коли попити виходила вночі. І тато сказав, що віддасть їм усе, а натомість вони дадуть нам спокій. І ми поїхали сюди, уже три роки минуло відтоді.

– Ось бачиш, не можна тобі туди їхати, ніяк не можна.

– Так, мабуть, Ви маєте рацію, – доводиться погоджуватися. – Але тато останнім часом охорону скоротив, почувався в безпеці. Може, це і справді газ?

– Може, газ, а може, й ні… Поліція розбереться, якщо захоче. Гаразд, пом'янімо наших близьких. Ділечку… – Тамара знову починає плакати.

Вона ще щось говорить, накриває на стіл, дістає горілку… А я ніби й не тут зовсім. Голову свердлить думка, що я – в глухому куті… Вісімнадцять років я прожила, виконуючи татові розпорядження. Моїм головним завданням було слухатися і не проявляти ініціативу. Думала, що втечу, вийду заміж за Льоню – і він керуватиме всім, як старший у сім’ї. А як мені жити тепер? Хто скаже, що мені робити? Хто захистить мене? Як я буду без матусі, без Батура з Дерʼєю?

Плачу… заспокоююся, і знову плачу. День змішується з ніччю. Не бачу жодних орієнтирів, не знаю, куди мені рухатися і що робити. Я, немов пліт у відкритому океані, який бовтається на хвилях далеко від берега. Жах, липкий і смердючий, розповзається тілом, сковуючи рухи й паралізуючи думки… Я не вмію жити одна. Не виживу, не витримаю, не впораюся… Паніка…

Ділю ховають у закритій труні. Тіло обгоріло настільки, що впізнати вдалося тільки за ДНК. За словами Тамари, інші обгоріли не менше. Багато хто опинився в епіцентрі вибуху, їхні тіла збирали по частинах, і медичні експерти насилу змогли визначити, кому вони належать. Скільки не намагаюся уявити своїх рідних у такому вигляді, не виходить. З думки не йде, серце відмовляється вірити…

– Ліно, я сьогодні з місцевим фермером говорила, – термосить мене Тамара. Вона куди швидше, ніж я, змогла опанувати себе. – Обліковиця йому потрібна. Відповідальна, порядна. Платить… ну загалом, як усім. За вашими міськими мірками – копійки, напевно. А для села – нормально.

Дивлюся на неї поглядом, що нічого не бачить. Слова чую, кожне окремо розумію, а в речення не складаю і сенсу не вловлюю.