Розділ 4

Увечері тато кличе мене до себе в кабінет.

– Айлін, я вибрав тобі нареченого. Зіяд Джафаров – людина дуже гідна й багата. З ним ти будеш у достатку й цілковитій безпеці. Це – чудова партія для тебе, про кращу навіть і мріяти неможливо! Думаю, скоро він відправить сватів до нас, і за кілька місяців зіграємо весілля.

– Тату, але він же старий!

– Донечко, ну чому ж старий? Йому лише тридцять п’ять.

– Він старший за мене на сімнадцять років!

– Так це чудово! Дорослий, досвідчений, уважний – те, що треба молодій дівчині. Не те що зелені молодики, які не знають до пуття, як із дівчатами поводитися. До речі, його сестра закінчила університет і працює, тож, може, він і тобі дозволить продовжити навчання, – тато знає, на що натиснути.

А мені навіть заперечити йому нічого. Тому що це – кінець… Крах усього мого життя…

Як не намагаюся приміряти на себе роль дружини цього багатого мужика, ніяк не виходить. Навіть у думках він викликає в мене паніку й огиду. Як би сильно я не любила батьків, я не можу погодитися на цей шлюб. І що ж мені робити?

Кілька днів минають у болісних роздумах, паніці та відчаї. Адже я знала, що буде саме так: тато підшукає мені багатого й перспективного чоловіка з наших. Але чомусь саме зараз, коли з абстрактного чоловіка у віддаленій перспективі він перетворився на цілком конкретну людину, моя душа особливо гостро не сприймає цей шлюб.

Не можу нічого змінити, не можу вплинути на рішення батька… Не можу опиратися йому або відмовитися. Але й без Льоні я жити теж не можу. Мені ні з ким порадитися, нікому вилити душу. Що ж мені робити? Я повинна прийняти рішення сама. Життя або смерть…

На зустріч із коханим іду на тремтячих ногах. Він веде мене до себе додому, поки мама з вітчимом на роботі. Від страху я – на межі непритомності. І хоча Льоня намагається бути ніжним і всіляко підбадьорює, мені це ані крапельки не допомагає. Здається, я лечу в безодню…

Усвідомлення того, що накоїла, кидає в жах. Я ще жива, але душа вже горить у пекельному полум’ї.

Однак це не кінець мого кошмару. Найважче ще попереду – мені доведеться зізнатися у всьому батькові. День за днем вичікую слушну мить, але тато то зайнятий, то повертається додому в поганому настрої. З Льонею відтоді ми бачимося лише одного разу мигцем, і я прошу його ще трохи почекати.

Нічого не можу із собою вдіяти: продовжую зволікати з розмовою, побоюючись татового гніву і відкладаючи свій судний день… Я не переживу цей жах…

Батько, немов відчувши недобре, посилює мою охорону. Хоча що мене стерегти, якщо я далі нашого подвір’я нікуди не виходжу, збираючись із духом і продумуючи слова для зізнання?

Коли тест показує дві смужки, у мене починається істерика. Інтуїція підказує, що в нас із Льонею нічого не вийде й це – кінець… Але що мені робити далі – зовсім не уявляю. Я у глухому куті! Виходу з нього немає…

Лежу на ліжку, зрошуючи подушку своїми сльозами.

– Ліно, що сталося? – здригаюся від несподіванки, почувши голос сестри. 

Не помітила, як вона увійшла.

Не відповідаю. Як пояснити сестрі, що я лечу в безодню пекла?

– Ліно, хочеш, я маму покличу? – голос Дер’ї звучить заклопотано.

– Не треба, я зараз заспокоюся…

Тільки мами мені зараз не вистачає! 

Мені б із Льонею побачитися, підживитися від нього впевненістю і спокоєм… Але хто мене пустить до нього?

Трохи заспокоююся, щоб не лякати сестру, і йду у ванну вмиватися. Обертаючись, помічаю, що тест випав із кишені й лежить на ліжку. Дер’я помітила його? Мене обливає жахом. Якщо вона його бачила, то може розповісти мамі, а та неодмінно повідомить батькові.

Звісно, впевненості, що сестра встигла помітити, немає. Вона цілком могла не звернути уваги або не зрозуміти, що це таке. Адже їй – лише п’ятнадцять, у її віці я взагалі нічого не знала про вагітність і тести.

Приводжу себе до ладу й рішуче спускаюся, щоби поговорити з батьком. Довше тягнути неможливо. Але в нього, як на лихо, якісь гості, і розмова знову відкладається. Зате Батур приголомшує мене новиною, що в четвер приїдуть свати. Залишилося лише три дні! Вранці батько їде раніше ніж я встаю. І знову я змушена чекати свого суду.

А ввечері починається пекло… Як я і боялася, батьки дізнаються від сестри про мою вагітність. Мама ридає, тато метає блискавки. Коли мене кличуть до нього в кабінет, моя доля вже вирішена. Після гнівної тиради батько виносить вердикт:

– Завтра приїжджає Юнус – із сім’єю, потрібно його зустріти, ніби нічого й не було. А післязавтра зранку поїдеш із матір’ю в клініку. Мар’ям домовиться, щоб тобі зробили аборт і заштопали. Сподіваюсь, термін не надто великий і все пройде без ускладнень.

Ні, будь ласка, тільки не це! Краще вбийте мене! Вираз мого обличчя тато тлумачить на свій лад. Його голос пом’якшується.

– Не хвилюйся, донечко, відновлять твою невинність. Молися, щоб лікарі спрацювали ювелірно і Джафаров не здогадався про твою ганьбу. Сподіваюся, це послужить тобі хорошим уроком і ти більше нічого не викинеш.

– Еміне, а як бути з Дер’єю? Вона може проговоритися.