Розділ 3

Айлін, наші дні

«Мене це не цікавить. Ти підеш зі мною, я тебе купив», – слова боляче б’ють по серцю. За майже три роки роботи в ресторані я і не таке чула. Але від Льоні ці слова завдають особливого болю. Учора, коли п’яні однокласники несли всяку ахінею, було прикро, але терпимо. А зараз – дихати перестаю, бо кожен вдих дається важко, обпалюючи нутрощі лавиною відчаю.

Десять років… Десять років тому він кинув мене напризволяще. Я повірила йому, а він підставив мене, не потурбувався про мою безпеку, дах над головою і кут для ночівлі. Кинув, не запропонувавши жодної допомоги, жодного разу за ці роки не з’явившись у моєму житті.

Я так молилася, щоб він знайшов мене і врятував із того пекла, у яке періодично зіштовхувала мене доля, але Бог не допомагає грішницям…

Й ось тепер Льоня стоїть за кілька кроків і запевняє, що купив мене. Тарас уже не вперше бере в клієнтів гроші, змушуючи мене саму відбиватися від чоловіків, які вважають, що їм належить увесь світ.

Як же я втомилася від цього бруду й безвиході…

Тринадцять років тому

Спускаюся на кухню випити води. У коридорі світло приглушене, у будинку тиша – уже дуже пізно. Внизу в батьковому кабінеті чути голоси. Мама схлипує, а тато говорить щось на підвищених тонах. Знаю, що цікавість – гріх, але ноги самі несуть мене до дверей кабінету.

– Еміне, я боюся! Невже ти думаєш, що за кордоном вони нас не дістануть?

– Я не буду впиратися і ризикувати, як Осман, віддам їм усе, чого вони хочуть. Сподіваюся, після цього вони дадуть мені спокій.

У темряві його голос звучить дуже зловісно. Нам загрожує небезпека? Смерть дядька Османа і його сім’ї не була випадковою?

– Мар’ям, збери тільки найнеобхідніше. Усе має виглядати так, ніби ти їдеш із дітьми на батьківщину провідати рідних. І нікому ні слова!

– А ти? Еміне, я боюся за тебе!

– Я приїду пізніше, коли владнаю тут усі справи. У разі чого твій брат не залишить тебе.

Чую, як мама плаче, а батько заспокоює її, і страх пронизує мене від голови до кінчиків пальців. Забуваю, навіщо йшла на кухню, і тікаю до своєї кімнати.

«І нікому ні слова!» – татові слова стукають у скронях. Це означає, що я не зможу попрощатися зі своїми улюбленими подругами та вчителями? А як же заняття музикою?

Переїзд в іншу країну лякає мене. Ми багато разів відвідували маминих рідних, і я маю уявлення про життя там. Не скажу, що мені не сподобалося, але занадто багато відмінностей від нашого звичного укладу. У чомусь – більше свободи, у чомусь – більше ризику й небезпеки.

Чи є там жіноча школа на кшталт моєї? Чи дозволить мені батько вчитися? Чи зможу я і далі займатися музикою та вокалом? Я зовсім не знаю їхньої мови. Батур давно вчить українську разом з англійською, тому що тато вважає це необхідним для його майбутнього бізнесу. І я б теж хотіла, але батьки запевняють, що для дівчинки це – зайве.

На ранок мама нічого нам не говорить, а я пам’ятаю татове застереження і теж мовчу. У нас дуже розумний батько, він усе правильно вирішить, треба тільки слухатися і виконувати всі його вимоги та накази. Намагаюся поводитися, наче і не було нічого, але вдається мені це погано. Вчителька вокалу помічає мою нервозність, але, на щастя, пояснює її жіночими днями й не лається.

Вдома все йде, як зазвичай, і навіть починає здаватися, що та нічна розмова мені наснилася. Але за кілька днів батько несподівано говорить:

– Діти, за пів години ми їдемо в аеропорт. Ви з мамою летите в гості до дядька Юнуса.

І я розумію, що ось воно – починається те, про що говорили батьки вночі в кабінеті.

Що можна зібрати за такий короткий час? У паніці розбігаємося по кімнатах, хапаємо хоча б найнеобхідніше. Відчуваю, що не повернуся сюди, тому намагаюся запхати в рюкзак найдорожчі моєму серцю речі. На обличчях брата й сестри я бачу невдоволення, але ніхто не наважується озвучити його вголос. У нашій родині не заведено обговорювати розпорядження батька.

Рівно за пів години з невеликими рюкзаками й однією валізою на чотирьох ми стоїмо на подвір’ї та чекаємо, поки шофер виводить машину з гаража. Батур і Дер’я думають, що ми летимо ненадовго, як зазвичай – на тиждень або близько того. Я ж підозрюю, що цього разу ми затримаємося там набагато довше, але не наважуюся уточнювати в дорослих. Батькові видніше.

У літак ми сідаємо з двома татовими охоронцями. Вони супроводжують нас на всьому шляху до будинку маминого брата, а потім відразу повертаються назад.

На новому місці спочатку все йде, як зазвичай, коли ми приїжджаємо сюди в гості. Нас навіть розміщують у ті самі кімнати, що й завжди. З прислугою ми вже знайомі, правила цього будинку нам відомі. Тільки тепер нас всюди супроводжує охорона, яку дядько Юнус найняв спеціально для нашої родини.

Крім того, він наймає нам репетиторів з української мови. І це – перша ознака того, що ми плануємо затриматися тут надовго… 

Батур навчається окремо, оскільки в нього вже хороші знання, а ми із сестрою починаємо від самих азів. Мені легко даються гуманітарні предмети, я схоплюю мови буквально на льоту, але все одно українська здається складною, набагато важчою за англійську.