Розділ 1

Леонід

На сцені з’являються все нові й нові діти. Танцюють, співають, грають на музичних інструментах. Намагаються сподобатися мені, але нічого не зачіпає. Діти є діти. Як би вони не старалися, їм далеко до справжніх співаків, танцюристів і музикантів, а я – перфекціоніст. Люблю слухати гарне, чисте музичне і вокальне виконання і дивитися на бездоганно відточені рухи танцюристів. Так, я – цинік і заперечувати це не збираюся.

Час тягнеться зрадницьки повільно. Мені належить вибрати з конкурсантів найталановитішого, але всі виступи зливаються в один різнокольорово-музичний потік, виокремити з якого щось, що запам’ятовується, ніяк не виходить.

Після презентації свого номера кожен учасник виголошує мотиваційну промову – розповідає, для чого і як сильно йому потрібний ноутбук – головний приз цього заходу. Безглуздий конкурс. Чому ми не можемо вручити подарунки всім нужденним? Навряд чи для боса це такі суттєві гроші.

А все просто. Він і одним ноутбуком непогано плюсів собі в карму заробить. Навіщо додаткові витрати? Бізнес – цинічний, розважливий і далекий від співчуття. А вся ця імітація благодійності є нічим іншим, як завуальованою саморекламою і залицянням перед владою, яка, своєю чергою, відзвітує нагору про проведення благодійного заходу й теж отримає плюси в карму.

Конферансьє оголошує наступний номер. Навіть не слухаю. Який сенс, якщо я все одно не в змозі запам’ятати імена та прізвища? Знадобиться – помічниця підкаже.

Морозов – ще той жартівник. Треба ж було додуматися послати судити цей конкурс мене! Я – бездітний і дуже далекий від стану, коли серйозні дорослі дядьки роблять безглуздо-захоплені пики й розчулюються дитячими піснями й танцями. Чому шеф вирішив, що я здатний усе це подивитися-послухати, відібрати переможця і вручити йому головний приз?

Утім, на запитання «чому» відповідь якраз в мене є. Оскільки він послав мене в місцеву філію з перевіркою, то який сенс платити ще одному співробітнику, який приїде спеціально заради дитячого конкурсу? Адже Морозов за копійку вдавиться, а так – явна економія на відрядження.

Через його жадібність мені доводиться сидіти в імпровізованому журі і вдавати, що захоплений тим, що відбувається на сцені. Помічниця Алла Сергіївна, яку мені виділили з благодійного фонду, шепоче на вухо, намагаючись дати коротку довідку по кожній дитині, яка виступає.

Ця інформація мені абсолютно ні до чого. Яке мені діло до жебраків і батьків-пияків, багатодітних сімей і матерів-одиначок? До народження дітей люди повинні ставитися відповідально. Якщо вже обзавівся немовлям, то, будь ласка, зароби йому на їжу, одяг і що там ще зазвичай дітям купують.

На сцені з’являються хлопчик із дівчинкою. Ймовірно, брат і сестра, явно не словʼянської зовнішності. Це спостереження мене нервує – віднедавна ставлюся до таких людей з упередженням.

Хлопчик сідає за рояль, а дівчинка підходить до мікрофона й починає співати. На диво, виконання мене не дратує. Прикриваю очі й чую зовсім інший голос… Голос мого болю. Голос дівчини, яка так і залишилася в тому страшному літі десять років тому. Ця мала чимось навіть схожа на неї. І співає дуже добре для свого віку – це очевидно навіть неспеціалісту.

Коли діти закінчують виступ, хлопчик підходить до сестри, бере її за руку, і вони кланяються. Він забирає в дівчинки мікрофон і представляється.

– Мене звати Арслан, а мою сестру – Едже. Ми живемо втрьох із мамою. У школі ми вчимося на відмінно. Але мама багато грошей витрачає на квартиру, їжу й наші заняття музикою. Вона не може купити комп’ютер, він коштує надто дорого. Тому під час карантину, коли всі навчалися дистанційно, ми не змогли відвідувати онлайн уроки разом із класом. Нам дуже потрібен ноутбук для навчання. Раптом знову буде карантин?

На мене дивляться дві пари чорних очей, які гостро нагадують мені про старий біль. Напевно, якби в нас із Нею були діти, вони були б схожі на цих маленьких музикантів.

Раптово накочує злість. Про що думають матусі, коли бездумно народжують дітей, не маючи можливості дати їм нормальне дитинство та освіту? Адже всі учасники, які сьогодні виступали на сцені, однаково потребують допомоги, не можуть повноцінно навчатися в школі в умовах карантину та й харчуються, напевно, погано та нерегулярно.

Алла Сергіївна шепоче на вухо:

– Виберімо цих? Діти дуже талановиті, і в школі їх хвалять. Ми регулярно стежимо за нашими підопічними і знаємо всі їхні проблеми. Сім’я хороша, мати не п’є, без шкідливих звичок, але самотня. Вищої освіти немає, робота й зарплата відповідна. Живуть на орендованій квартирі. Там якщо є чим нагодувати дітей, то добре. А мати ще оплачує їм заняття музикою. Комп’ютер вона їм ніколи не купить. І потім, їх двоє. Одним подарунком відразу двох ощасливити можемо.

Я теж схиляюся віддати комп’ютер саме їм. Як не крути, а виступ цього дуету не залишив мене байдужим. Знову дивлюся на дві пари чорних очей, що так нагадують мені про старий біль. І чомусь злюся на їхню недолугу матір, яка, напевно, нагуляла їх із якимось іноземцем. Де були її мізки, коли вона лягала з ним у ліжко? І я роблю свій вибір:

– Ні, мені більше сподобалася та танцівниця, що була перед ними.

– Упевнені? – розчаровано перепитує помічниця.

– Абсолютно.

Учасники виходять на сцену для вручення призів. Я піднімаюся до них і оголошую переможця. Вручаю обраній дівчинці коробку з ноутбуком, роздаю решті учасників пакети з втішними подарунками. Знову натикаюся на чорні очі, цього разу повні сліз, і залишаю цей аукціон лицемірної щедрості.