Глава 5

Підійшовши до натовпу, що очікує на екскурсію, я теж зупиняюся поруч. Тут справді майже всі по парах. Без пари лише дві старших жінки, й один чоловік років сорока. Люди спілкуються між собою, а я напружено оглядаюся по сторонах. Чомусь тепер боюся зустрічі з жебраком. Виявляється він ніякий зовсім не жебрак. А неупокоєна душа султана, яка не може покинути цей світ, бо не знайшла своє золото та скарби.

Натовп замовкає, коли підходять двоє гідів у історичних костюмах XVII-XVIII століття. Саме вони проводитимуть екскурсію в Старому замку.

Гіди представляються, і йдуть у мури фортеці. Натовп рушає за чоловіком і жінкою, які повідомляють, що ми відвідаємо башту Нову, Східну із колодязем, башту Карманюкову, Лянцкоронську та Денну. А також спустимося у підземні частини замку, де дізнаємося таємниці Смотрицького каньйону, особливості артилерійської зброї. Окрім того, відкриємо для себе секрет Боргової ями та гармат XVIII століття. А ще дізнаємося про життя замку, яке вирувало в ньому кілька століть тому. Свої таємниці відкриє нам і середньовічна глиняна піч. Також, ми гості Старого замку відвідаємо внутрістінний перехід, піднімемося баштами, та можемо зробити фото на згадку із гідами. До того ж для туристів увімкнуть – нічну підсвітку замку, ліхтарі зі свічами та кошики із вогнищами.

 Все це інтригує, але я йдучи у натовпі, не можу розслабитися. Ніби відчуваю, чийсь холодний погляд. Який проходить крізь мене. Я практично половину екскурсії бачила вдень. Дізналася чимало цікавих деталей, і тепер з нетерпінням чекаю доки ми спустимося в підземелля.

Тим часом на землю опускаються сутінки, бо небо заслонили темні хмари. З цього приводу у фортеці вмикають підсвітку.

Це неймовірне видовище. Як же тут романтично. Я зупинившись біля денної вежі, відчуваю, як по наді мною знову війнув вітерець. І ніби пролунав шепіт, але я не розібрала слів. Я здригаюся, й поспішно йду за туристами. Чомусь моторошно залишатися одній, ще й у сутінках.

Через майже годину спускаємося в підземелля. Нас одразу зустрічає прохолода мурів, запах вогню і ще чогось, чого я пояснити не можу. Тому сміливо можу сказати — тут пахне історією. Тут витає незвична енергетика, і особисто я почуваюся по особливому. Мені тут дуже цікаво, і значно цікавіше ніж на поверхні. Підземні ходи та їх реліквії приваблюють мене, і наче манять.

Слухаю розповідь гіда про старовинну піч, і краєм ока помічаю, як в одну з підземних неосвічених арок прошмигнула постать. Сфокусувавши погляд, я лише бачу як війнувся довгий одяг.

Я нервово ковтаю, бо ж добре знаю, що мені це не здалося. Я бачила це чітко.

Проходимо повз старовинні зачинені двері, і я чітко чую невдоволене, нечітке бурмотіння.

Я і ще одна літня жіночка переглядаємося, і я не витримую. Одразу питаю гідів.

— Що це щойно було? Ви це чули?

Гіди переглядаються між собою, і гід-чоловік напружено питає.

— Що саме було?

— Бурмотіння, — відповідаю і примружуюся. Але мені дуже цікаво, що відповість на це гід.

— Вам здалося, — лиш відмахується дівчина у старовинному одязі.

— Не я одна це чула... — вимогливо дивлюся на гідів, бо сумніваюся, що жінка поруч зголоситься.

— Я теж це чула. — таки заявляє жінка, і не менш зацікавлено питає. — То може ви нам покажете, що за цими дверима?

— Там всілякий мотлох...

Починає гід чоловік. Його миттю підтримує жінка.

— У програму не входить огляд комірчин.

Я зітхаю, на силу пригадую як звати гідів, і знову звертаюся до них.

— Жанно, Ігорю, я перепрошую, але ми оплатили цю екскурсію, то невже так важко відкрити цю комірчину? Звичайно якщо там не склеп.

Неочікувано натовп підтримує мене, і в гідів не залишається нічого іншого, як відімкнути двері, і провести нас в середину.

Тут справді повно меблів, старих, зламаних, але мою увагу одразу привертає, старовинне дзеркало, в золоченій рамці, яке прикріплене до стіни. Не роздумуючи я одразу ж іду до нього. Залишається кілька метрів, як дорогу мені перегороджує гід Жанна. Світить ліхтариком мені в обличчя, й невдоволено попереджає.

— До дзеркала не можна.

— Чому? — Здіймаю одну брову в гору.

В мене зароджується ще більше недовіри до працівників фортеці. Вони всі щось старанно приховують. І в цьому я більше ніж переконана.

— Відійди! — крізь зуби шиплю до дівчини, аби чула лише вона. — Бо вже завтра ваша завідувачка, пошкодує про свої витівки. — кидаю з погрозою і додаю. — Я завтра вже звернуся куди слід, і все, що ви тут так старанно ховаєте, набуде розголосу.

Доки я витримую протистояння очима з Жанною, жінка, що теж чула бурмотіння, йде до дзеркала.

— Ой! Люди! Яка ж я красива! — вигукує вона. — А яка молода?!! Ви тільки гляньте... — закликає всіх туристка.

Я кидаю неоднозначний погляд на Жанну та йду до жінки. Завтра я ще раз порозмовляю з завідувачкою, і якщо вона не надасть мені цілковитий доступ до найменших щілин фортеці, то я справді звернуся до татового брата. Він у мене працює у «Українському комітеті ради музеїв». Тоді я офіційно отримаю дозвіл на дослідження фортеці.

Доки я доходжу до дзеркала, тут вже зібралися усі. По черзі милуються, і кожен в захваті від свого відбиття у дзеркалі. Адже люди заглядаючи у його гладь, бачать себе у рази красивішими.

Я ледь дочекалася своєї черги. Заглянувши у дзеркало завмираю. Адже я себе такою красивою ніколи не бачила. Раптом дзеркало наче пливе, і я бачу себе в національному старовинному одязі, та з вінком з квітів на голові. Розгублено кліпаю, й оглядаюся, чи бува, нікого поруч немає. Та всі розійшлися, оглядають антикварні меблі. На половину зламані та трухляві. Я ж повертаюся до гладі дзеркала, і бачу темну чоловічу постать у ньому.

Я машинально відходжу від дзеркала, а постать ніби наближається до дзеркала. Я злякалася. Повернувшись йду ближче до людей, та все одно позаду чую невдоволене, незрозуміле бурмотіння.