Глава 4

З проханням Юстини довелося провозитися до 17:00. Я вже солідно нервувала, коли завершувала відео монтаж. Для себе вирішила, що доки я у відпустці, більше не братиму у дівчат нічого. Хай працюють самі, або ж відкладають на потім. Я в Кам’янець теж приїхала у справі, тож зрештою можу спокійно робити свою роботу.

Все готове скидаю подрузі, о вісімнадцятій. Добре, що дорогою до готелю я встигла записатися на вечірню екскурсію фортецею. Виявляється екскурсії проводяться щоденно. Про, що Алефтина мені словом не обмовилася.

 Швидко приймаю душ хапаю яблуко з пакета, бо ж фрукти придбала ще вчора. Ще вагалася чи брати. А сьогодні з Юстининою роботою, навіть часу пообідати нормально не було.

Негарно жувати на ходу, але я дуже хочу їсти.

Виходжу з готелю і розгублено зиркаю довкола. На дворі при вечір, ще досить душно. Пішки до фортеці я не встигну, то ж потрібно шукати транспорт. До мене одразу підбігає таксист.

— Красунечко, вам куди? Можу вас підвезти куди забажаєте... — відверто заглядає мені в очі старший чоловік, одягнений у білий лляний костюм.

Я пережовую шматок яблука. На мить зиркнувши на таксиста, ловлю себе на тому, що це саме те, що мені потрібно. Дивлюся на годинник, — половина дев’ятнадцятої.

На таксі я встигаю.

— Поїхали! — погоджуюся видихнувши я.

Вдоволений літній мужчина проводить мене до своєї машини. Прочиняє дверцята та допомагає сісти на заднє сидіння. Сам сідає за кермо, і зрушивши з місця цікавиться.

— Куди вас відвезти?

— До фортеці, — повідомляю я, та гризу своє яблуко.

— А я гадав, ви на прогулянку містом зібралися... — розчаровано кидає чоловік.

— Ні, поки на вечірню екскурсію фортецею. — Перестаю їсти яблуко, бо з повним ротом говорити зовсім незручно.

Мужчина хмикає і перемкнувши швидкість, кидає.

— Та в нашому місті, окрім фортеці є на, що подивитися. Наприклад: ратуша; Кафедральний костел святих апостолів Петра і Павла; Лаура; Смотрицький каньйон; міст, «Стрімка лань»; Вірменський колодязь; костел Святої тройці; Кушнірська башта з вітряною брамою; Алея закоханих і лебедине озеро; Музей мініатюр, «Замки України»; Ботанічний сад; Тріумфальна арка; Турецький бастіон; Порохові склади, та багато інших цікавих місць.

Я посміхаюся, я про багато цих місць чула. Що ж гадаю, в мене буде час відвідати усі ці місця, і навіть більше. Та поки я мушу зайнятися тим, за чим приїхала сюди.

— Залиште мені свою візитку, — прошу у водія. — Якщо надумаю провести екскурсію містом, то зателефоную вам.

Мужчина залюбки передає мені візитку, та зиркнувши у дзеркало заднього виду, цікавиться.

— Не страшно їхати у фортецю над вечір? Містом чутки різні ходять..?

— Які чутки? — насторожено і водночас зацікавлено допитуюся я.

— Що у мурах фортеці люди зникають безвісти. І той багач, що пропав, — не перший хто зник. — повідомляє мені чоловік, чим неабияк зацікавлює.

— А хто іще пропав? — одразу чіпляюся я за слова таксиста.

— Люди розповідають різне. Одні кажуть, що років тридцять тому у фортеці зник хлопчина — гід. Але це не доведено ніким. Хлопець був круглою сиротою, тому його ніхто особливо не шукав. Пошуміли трохи, та й поліціянти справу закрили. Хтось пустив чутку, що хлопець залишив записку в якій начебто було написано, що він поспішно виїхав за кордон. Та особисто я в це не вірю. Хлопчина не міг виїхати, бо він саме навчався. Хотів бути геологом, а тут раптом поїхав... — Чоловік зітхає, та пригальмовує на світлофорі. — Одним словом — мутна історія.

Я замислююся, адже це іще один цікавий факт, про який змовчала завідувачка. Тепер я маю повне право їй не довіряти. Вона нахабно темнить, і звісно приховує дуже багато цікавих фактів.

— А ти, красуне, чому одна? Зазвичай усі туристи парами йдуть на вечірню екскурсію. — знову зиркає у дзеркало на мене чоловік. — Старі люди кажуть, що не можна молодицям у розквіті сил, лазити підземними ходами фортеці.

— Чому? — з недовірою цікавлюся? Адже це ще більше розпалює у мені інтригу.

Таксист зітхає, трохи мовчить, а тоді знітившись кидає.

—      Кажуть, що в мурах фортеці мешкає дух султана Махмеда IV. — Чоловік знову зітхає й продовжує. — Не знаю наскільки це правда, але старожили переповідають, що на початку XVIII століття, сам султан який передав правління синові, повернувся у Кам’янець-подільський, і одягнувши одяг жебрака, шукав заховане золото у водах Смотрича. Але так і не знайшов його, бо його чаклун наклав закляття на золото, і знайти його можуть лише нащадки султана, і ні в якому разі не він сам. А зняти закляття зі золота міг лише сам чаклун, або ж нащадки султана, бо для всіх інших скарби прокляті. І навіть, якщо хтось знайде ці скарби, то його чекає біда. — Чоловік замовкає.

Я ж напружуюся, бо розумію, що він не розповів мені найголовнішого. Пауза затягується, і щось мені підказує, що таксист продовжувати свою розповідь не збирається.

—      Перепрошую! Скажіть, будь ласка, як я можу до вас звертатися? — збентежено цікавлюся у чоловіка.

—      Сергій — мене звати, — видихає таксист.

—      А по батькові?

—      Петрович.

—      Сергію Петровичу, а, що було далі? — питаю, бо ж цікавість розпирає.

—      А, що було далі, розповім колись іншим разом, бо ж ти їдеш на екскурсію, не хочу тебе лякати, — доволі серйозно застерігає чоловік та звертає на дорогу, що веде на міст до фортеці.

—      Сергію Петровичу, вже пізно. Розповідайте, — тихо прошу. — Я маю знати до чого бути готовою.

—      А як я можу до тебе звертатися, красуне?

Називаю чоловікові своє ім’я, і з погрозою кидаю.

—      Сергію Петровичу, якщо ви мені не розповісте все, я з машини не вийду.

Таксист хмикає, й знову на кілька секунд дивиться на мене у дзеркало заднього виду, а тоді неквапливо говорить.

—      Красиве в тебе ім’я, Цвітано! — Зітхає й продовжує. — Бачу, ти не з лякливих... Що ж, слухай. — Чоловік скидає швидкість, і ми буквально котимося, а він продовжує. — Кажуть, султан показується лише надто красивим дівчатам без пари, що блукають фортецею. З покоління в покоління переповідають, що котрій дівчині не пощастить зустрітися з султаном, у вигляді жебрака, то це... — Сергій Петрович обриває свою мову, а за мить додає. — А ще заглянути в його очі, то це взагалі...