Глава 3

На дворі літо, і на вулиці стоїть шалена спека. Здається навіть повітря плавиться. Саме тому вирішую дістатися номера, і перечекати трохи жару. При виході наштовхуюся на рекламу вечірніх прогулянок фортецею, мене це зацікавлює іще більше. Адже Алефтина попереджає мене про небезпеку. Та все це видається мені дивним. Я не вірю їй, відчуваю, що щось тут не так.

Встигаю вийти на міст, як мій телефон гуде у кишені. Виймаю його, і посміхаюся, адже телефонує Юстина. Знімаю слухавку, та навіть слова не встигаю сказати, як подруга завалює мене запитаннями, новинами, а тоді на мить замовкнувши, зніяковіло кидає.

— Цвітано, у мене до тебе прохання. Звичайно, якщо ти не дуже зайнята.

Я в душі зітхаю. Я ж у відпустці, мені зовсім не хочеться зараз працювати, адже я вже по вуха загрузла в історії та легендах фортеці. І, як це не дивно, жодної з цих легенд, я не почула від Алефтини.

Та при своєму внутрішньому протистоянні, я не можу відмовити подрузі.

— Кажи, що потрібно, — кидаю Юстині, а сама відриваю номер телефону від оголошення, з рекламою вечірньої прогулянки фортецею.

Вже дуже хочу почути розповіді інших гідів, та й потрапити в підземелля хочеться, в яке завідувачка мене не допустила.

Чую зітхання подруги у слухавці, а за ним невеселим тоном її скаргу.

— Цвітано, ти ж в курсі, що ми з Вітою зараз виконуємо твою роботу. Отож, нам доручили фотовідео репортаж. — Голос подруги звучить іще більше пригнічено. — Коротше! Вітка взяла на себе текст, а мені дісталося відео. А ти ж знаєш, це не моє... — подруга замовкає та додає. — А наш Микола Іванович, мені голову відірве, якщо я не впораюся. Це ж відеорепортаж міс столиці. А її таточко наш меценат...

— Я зрозуміла, — без емоцій перебиваю подругу, та наказую. — Скидай матеріал, я щось придумаю.

— Справді?!! — вигукує вловлено Юстина, і радісно доповнює. — Я зараз все скину.

— От і чудово!

Ну не можу я відмовити подрузі.

Доки вона уточнює деталі, що, і куди скинути, я проходжу повз жебрака. Одягненого в сіро-зелене лахміття, і з такого ж кольору шапкою Фескою, на голові. Біля ніг чоловіка стоїть глиняна миска, трохи надщерблена, наче старовинна. Та не це мене дивує, а незвичне взуття жебрака. Бо ж на його ногах личаки, (старовинне взуття плетене з кори дерев).

Чоловік здався мені дивним. Його зовнішність чи то турецька, чи то татарська. Та я не конче звертаю на це увагу, бо ж по житті, доводиться зустрічатися з людьми різних національностей. Тож для мене це норма.

Слухаючи подругу, риюся в кишені штанів, знаходжу двадцять гривень монетами, та кидаю їх у миску старенькому. І краєм ока помічаю, як кинуті мною монети, перетворюються на Акче (Монета, що курсувала в османській імперії). Та я збагнула це, лише коли зробила кілька кроків від жебрака.

— Зачекай! — прошу подругу, бо не можу збагнути, що діється.

Я збентежено оглядаюся, і зустрічаюся з чорними вузькими, але водночас досить великими очима старенького. Мені здалося, що цей погляд пройшов через мене наскрізь. Я Налякано кілька разів кліпаю, а коли фокусую погляд, то ні старця, ні миски уже немає.

— Юстино, я передзвоню, — не своїм голосом кидаю у слухавку, та завершую розмову не зважаючи на заперечення подруги.

Повертаюся на те місце де щойно стояв старець, та тут навіть сліду від нього не залишилося.

Не можу збагнути, що це було. Адже я бачила цього старця, так само як зараз бачу всіх перехожих. Вдивляюся в натовп, але старенький наче в повітрі розчинився, його ніде не має.

Не міг же це бути глюк. Я ж чітко бачила його...

Вже нічого не розумію, ще раз оглядаюся. Та скидаю дзвінок Юстини. Хоч чудово розумію, що з’ясувати нічого не зможу, бо щось мені підказує, що цього старця бачила лише я.

Це солідно лякає мене. А цей його відвертий погляд... Що він означав?

Я важко зітхаю, та іще раз окидаю поглядом фортецю, і знову напружуюся, адже бачу як той самий старець звертає з мосту.

Я відчуваю як моє тіло паралізує холод.

 Цього жебрака ж точно не було між натовпом. Пильно дивлюся на старенького, вже не розумію бачу його насправді, чи мені це ввижається. Але раптом дідусь оглядається. Я відчуваю як по моїх венах, вкотре проходить холод. Хоч між нами солідна відстань. Я чудово відчуваю його якусь нелюдську і незвичну енергію.

Здригаюся наче від холоду. І відводжу погляд. Тепер вже я цілком заплуталася у тому, що відбувається. Та варто мені кліпнути, як старець знову зникає.

Мені лячно, та цікаво водночас. Навіть здалося, наче цей старенький мене манить за собою, але його погляд викликає у мене моторошні відчуття.

Важко видихаю і підходжу до поруччя мосту. Прикипаю поглядом до темно-зелених вод Смотрича. Стоячи тут дивуюся собі. Бо мені хочеться піти за тим дідусем. Я чудово усвідомлюю, що він дивний, і можливо не справжній. Швидше за все він — примара, але я відчуваю, він хоче щось мені повідомити.

Телефонний дзвінок змушує мене покинути свої ненормальні бажання. Та й в душі я усвідомлюю, що поки не готова нікуди йти. Для початку я повинна все детально вивчити.

Зітхаю й знімаю слухавку, бо спокою не дає Юстина.

Слухаючи обурення подруги, таки покидаю міст. Йду у місто, і ще декілька разів оглядаюся, та борюся з нестримним бажанням повернутися у фортецю.