Подвиг

      — Любий, прокидайся! Світанок близенько!

      — Та відчепися! Дай же ж поспати! — Пробуркотів рицар і з головою сховався під ковдрою.

      Однак Прекрасна Дама була невблаганна.

    — Так, щось не зрозуміло: мій чоловік хто? Селюк невмитий а чи хлоп смердючий? Начебто ні! Шляхетний рицар, герой! Чуєш — герой! Погляньте лише: ранок вже, час на дракона йти, а воно собі дрихне, наче той ведмідь взимку!

      — Та нікуди твій дракон не подінеться! Йому вже тисяча років, хай ще трішечки поживе, — герой накрився подушкою, але пронизливо-дзвінкий голосок не залишив його в спокої й там.

   — Трішечки?! — Голосно обурювалася благовірна. — А із купцями-торгівцями чим розраховуватися будемо? Он, учора вже поставник харчів заходив, авансу вимагав! Та й взагалі… Криницю замулило, у рові жаб сила-силенна, а води по коліно.

     — А я тут до чого? — Здивувався рицар. — У нас на це замкові служби є. Кухар, комірник... Хто там ще?

    — Облиш! Все ти зрозумів, — скривилася Дама. — Тобі ж відомо, що на все потрібні грошенята! Кухар та каштелян отримують їх від мене, я — від тебе, а вже ти — заробляєш рицарськими подвигами. Нагорода за василіска вичерпалася, ми вже місяць як мантикору проїдаємо.

      Що тут скажеш? Довелося підійматися.

       Важко зітхаючи та позіхаючи, рицар почав неквапливо начіпляти обладунки.

      — Е, стій! Поснідай спочатку, а потім вже одягайся! — Зупинила його дружина. — Бо, як завжди, або жиром заляпаєш, або виделкою проштрикнеш. Селяни засміють!

     Герой щось тихенько буркотнув собі під ніс, але вголос сперечатися не став. Небезпечно це.

    Швиденько ум’явши шматок холодної оленятини з хлібом та в’ялене кабаняче вухо, він повернувся до кімнати й, нарешті, зміг одягнутися. Вліз у залізні обладунки. Накинув на плечі криваво-червоний плащ із золотим хрестом. Підперезався мечем, поруч причепив кинджал. Зняв зі стіни щит із родинним гербом і вже майже вийшов, але обурений жіночий вереск зупинив його на порозі.

     — Ти що?! А ну скидай!

     — Чого це?

  — Скидай, кажу, не ганьбися! Чи зовсім із глузду з’їхав — у іржавому непотребі по подвигах роз’їжджати? — Прекрасна Дама витягла з шафи комплект новеньких обладунків і з гуркотом кинула на ліжко. — Ось, ці вдягай! Бачиш, як виблискують?

       Тут вже рицар не витримав.

      — Дурна ти жінка! Це ж обладунки проти огра! А я на Дракона йду! На дра-ко-на!

     — Сам ти дурна жінка! — Парувала дружина. — Як хочеш, але у цьому ганьбиську нікуди не поїдеш!

    — Це не ганьбисько! Це патентовані вогнетривкі обладунки! Проти драконячого вогню зачакловані! А в отих твоїх блискітках я миттєво на ростбіф перетворюся. На гарно просмажений ростбіф, із хрусткою скоринкою.

   — Ну добре, — Прекрасна Дама невдоволено скривилася. — Їдь вже у цих, якщо патентовані та вогнетривкі. Тільки почисти їх спочатку. І взагалі — про все це заздалегідь дбати потрібно. Чому ввечері свої речі не підготував? Із самого ж ранку дурня проваляв!

     — Це зветься рукопашна, тобто — боротьба без зброї, — образився рицар. — Незамінна річ під час бою! А блазню нашому подякувати треба, що погодився бути моїм партнером. До речі, він теж добряче мене поваляв! Ще й досі кістки ломить… Дурень-дурень, а силищі як у бугая! Хай сьогодні їде зі мною. Залишимося живі — зроблю молодшим зброєносцем.

    — Ти мені баки не забивай! — Обірвала його дружина. — Кіраса брудна, штани м’яті! Йди до кузні, випрасуй!

      — Куди? Ковалі дрихнуть іще!

      — Сам випрасуй, не маленький! Звик, що за тебе все інші роблять! Йди давай!

       Важко зітхаючи, герой поплентався до кузні.

   Надворі розвиднілося. А скоро вже й краєчок сонця визирнув з-за обрію. Радіючи новому дню, зацвірінькали пташки.

       Втомлений, спітнілий, але у випрасуваних штанах, з кузні вийшов рицар.

     — Ти ще вдома? — Обурилася дружина, визираючи з вікна. — Куди ж ти тягнеш? Треба швиденько перемогти Дракона і сьогодні ж здати його голову до Королівського Музею. Тільки спершу займи чергу до казни, інакше, сам знаєш, тиждень нагороди не отримаєш.  А нам до Великої зали давно вже новенькі гобелени просяться.

     — Може, тоді мені той… Спершу до Палацу зазирнути, чергу зайняти, а потім вже до Дракона?

   — Може й так, — погодилася Дама. — Головне, щоб Дракон не привіз до музею твою власну голову.

   — Та нічого, я йому перекажу, за ким зайняв, — всміхнувся рицар, сходячи на дерев’яний поміст біля стайні.

       Слуги підвели коня.

      — Зачекай! — Дружина витягла на ґанок двох рицаренят.  Ті мовчки пручалися та намагалися втекти.  — Дорогою закинь Гектора до школи, а Ахілла — на заняття з верхової їзди.

        — Чому я? — Обурився герой, влізаючи у сідло.

       — А хто? Може, я? — Невдоволено  примружилася Прекрасна Дама. — Наробив мені хлопчаків, то ж сам із ними й возися! Якби були доньки — я б і не бовкнула!