Глава тридцять перша

Штат Флорида (США), Україна 2020-2021 рік.

– Ми з бабусею Сонею печемо печиво, – говорив дзвінкий голос Злати.

– Смачне? – питав Данило.

– Я не знаю. Воно тільки печеться, – той таки голос Злати.

– Моя бабуся завжди смачно готує. – Єва перелізла через Нелю, щоб лягти між нею з Данилом.

Неля навіть посунулася на край, щоб звільнити їй місце.

Вона вперто не відкривала очей, чітко уявляючи київську спальню та намагаючись подолати страх, що побачить саме її. Проте аромат маминого печива та її голос, коли вона з кимось говорила телефоном англійською мовою, говорили про інше.

– Ти не спиш, – здогадалась Єва, обнімаючи її за шию.

– Так, сонечко. Уже не сплю. – Насправді, це була спальня Софії Павлівни з білими стінами та таким самим великим ліжком, як у Києві, на якому вони всі лежали.

– Куди ми поїдемо сьогодні? – цього разу Єва звернулася до Данила.

– А куди ви хочете?

Зазвичай діти хотіли на пляж. Парки чи історичні місця міста, які Неля мріяла їм показати та нагадати самій собі, зовсім їх не цікавили. Вона сподівалася, що за місяць їхнього відпочинку вона все ж таки знайде спосіб долучити їх і до цього, Але поки що був пляж.

Цього дня вони з Данилом обрали пляж, розташований в мексиканському заливі за декілька кілометрів від Маямі у відносно чистому місці з білим та дрібним піском, дуже м’яким та приємним на дотик. Ще з бірюзовою водою, в яку влетіли дівчата, щойно вискочили з машини та зняли з себе одяг. Неля вже на ходу намастила їх сонцезахисним кремом. Вхід був пологий. Здавалося, тут все було створено саме для них.

– Колись вони будуть згадувати цей відпочинок, – сказав Данило, коли Неля зняла з нього футболку та теж намастила кремом його червоні плечі. Здається, його неабияк тішила ця думка. Він підняв погляд на Нелю. – Я радий, що ми наважилися.

– Я теж рада, що ми наважилися на цю подорож. – Неля зняла з себе білий пляжний комбінезон, надягла темні окуляри та перев’язала свій хвіст, зробивши з нього гульку. – Ти не уявляєш, як мені це було потрібно. Тебе пересадити на шезлонг чи відразу попросити рятувальників, щоб дали візок для плавання?

≈

– Я з мамою цілих два рази спускалася з найвищої гірки на цьому пляжі, – радісно повідомила Єва, щойно Софія Павлівна запитала, як пройшов день вже три дні по тому, коли вони повернулися з пляжу, що був в самому центрі Маямі і який вони явно недооцінювали.

– Справді цілих два? – А то я нарахував лише один з половиною, – з іронією зауважив Данило.

– І я теж з’їжджала з тієї гірки з мамою Нелею. З Нелею, – виправила себе Злата, підключившись до цієї розмови. Вона ніяк не могла визначиться з тим, чи варто їй називати Нелю мамою, а та не хотіла їй підказувати, вважаючи, що це повинно бути особисто її рішення. – І не лише з тієї.

Саме так. На пляжі було безліч розваг для дітей, безліч гірок. І на тих, що менші, вони спускались самі. А от на найвищу Неля для безпеки пішла з ними.

Зараз вона дістала з холодильника та нарізала тонкими слайсами хамон. Софія Павлівна в той самий час насипала овочеве рагу, яке приготувала за час їх відсутності.

– Мамо, на кого схожа Єва? – запитала Неля, спостерігаючи за своєю дочкою. – Раніше я думала, що від мене вона взагалі нічого не має, лише очі. Наразі мені чомусь здається, що мої риси теж проявляються, щось невловиме. Навіть не можу пояснити, що саме.

– Я нічого твого не бачу, – тут же відрізала та. – Це маленька копія Олега в дівочій подобі. Можливо, очі твої, але не погляд. Ми ж не говоримо, що це погано. Навпаки, я чула, що дівчинка має були схожа на свого тата. Злата більше взяла від вас із Неллі. Хоча і Данилове є, тут якась суміш.

– Мені страшенно не подобається, що у Злати моє широке підборіддя, – зізнався той, уважно дивлячись на дочку. – Для дівчинки це не дуже ок.

– У тебе воно все одно охайніше, якщо можна так висловитися, – заперечила Софія Павлівна. – Тож не спокушайся. Тут інші гени.

Вона дістала сімейний альбом і подала йому фотографію Бориса Михайловича.

Дівчатка тут же з непідробним інтересом кинулися розглядати чорно-білі фотографії.

– Давайте ми все-таки поїмо, а потім усе інше, – суворим тоном сказав Данило.

– Справді, дівчата. Щось одне. На фотографії у нас ще буде час, – Неля прибрала альбом убік, – Мамо, я нічого не розумію. Який стосунок має мій батько до Злати?

– Але ти ж згодна, що вони схожі?

– Щось є, – говорив Данило, розглядаючи фотографію, яку тримав у руках. – Навіть у погляді щось є.

– Борис має прямий стосунок до вас із Неллі й до ваших дітей. Я ще не збожеволіла і знаю, про що говорю. – Софія Павлівна зробила глибокий вдих та подивилася на Нелю. – Це була моя умова і зараз я з чистою совістю можу розповісти цю таємницю. – Вона поклала на верх альбому фото Бориса Михайловича, яке щойно віддав їй Данило, та подала виделки.

Неля ставила на стіл тарілки з рагу. Велику тарілку з хамоном, беконом та твердим сиром вона поставила на середину стола.