Глава тридцята

Україна 2020 рік.

– Мені шкода, але ми не можемо вас покласти в лікарню. Ви будете лікуватися вдома. Тільки я дуже прошу не виходити з дому, а то ви заразите інших людей,– говорила Єва, граючись у своїй дитячій кімнаті того ранку.

Неля вступила на рожевий килимок та опустилась на коліна поруч із нею.

– У неї коронавірус?

– Так, у неї ковід, – із глибоким зітханням кинула та, ніби це було і так очевидно. – І їй потрібен кисень.

– Якщо їй потрібен кисень, то це вже важка форма. Її краще покласти в лікарню.

– Мамо, моя лікарня переповнена. Як ти не розумієш?

Злата сиділа за столом, щось малюючи фарбами. Піднявшись з підлоги, Неля провела рукою по її світлому волоссю.

– Що малюєш?

– Захід сонця, – відповіла та, піднявши на неї очі. – Красиво?

– Аха. Дуже. – Малюнок дійсно був гарний, особливо для художниці шести років. – Спробуй додати більше фіолетового, порадила Неля, перед тим, як піти на кухню та налити чай, який вона заварила кілька хвилин тому та який влила в себе, не відчуваючи його смаку. Її тіло було геть розбитим. Вона сполоснула кружку, взяла іншу та вилила в неї весь чай, що був у заварнику. Віднесла його у спальню.

Данило сидів у ліжку та щось уважно вивчав на своєму макбуці. Нелю дивувала його здатність працювати в такому стані. Вона напоїла його чаєм, тримаючи чашку в руках. Потім поставила її на підлогу та знесилено вклала своє тіло поруч з ним.

– Я щойно здав білети, – його слова немов ножем розрізали її серце. Вона ледь стримувалась, щоб не розридатися. – Це ж не саме страшне, – заспокоюючи лунав його голос та відчувалась гаряча рука на плечі. Занадто гаряча. Неля відразу це помітила навіть через тканину своєї футболки.

– Я знаю, що не саме. Просто дуже хотілося, – говорила вона, утираючи свої сльози. – Через три дні ми могли б бути в Маямі.

– І уяви, якби ми захворіли вже там. У квартирі твоєї матері. Можна запитання? Просто хочу дещо прояснити. – Данило різко змінив тему розмови. Хоча Неля мусила визнати, що він має рацію. Нескінченно має рацію. Захворіти в Маямі й провести там два тижні, не виходячи з квартири, було б набагато страшніше. Вже не кажучи, про стовідсоткову можливість заразити Софію Павлівну і про наслідки цього зараження у її віці.

Зараз занепокоєння викликала Інеса Львівна. Весь період пандемії вони намагалися мінімізувати контакт з нею, але живучи на одному сходинковому майданчику та маючи двох дітей, які любили гратися в її квартирі, це було складно. А ще, починаючи з липня, в неї жила Саша, яка щодня десь бувала і також могла принести вірус.

– Я думала, ми вже все прояснили. Якщо ти про вчорашнє. – Неля важко зітхнула та рішуче витерла свої сльози, намагаючись опанувати себе. – Хочеш лягти?

– Так. Було б добре.

Доклавши зусиль, вона підняла спочатку себе, закрила макбук та поклала його на підлогу, далі допомогла Данилу спустися нижче, піднявши його голову та поправивши подушку.

У нього був втомлений вигляд, бліде обличчя, з триденною щетиною та розкуйовджене волосся.

– Єва – твоя донька? Я не маю права робити їй зауваження? – серйозним тоном запитав він, не відводячи від Нелі очей.

– Я не казала, що ти не маєш права робити їй зауваження.

– Зачекай. Ти чітко сказала, щоб я не чіпав твою доньку.

Неля розсміялася.

– Тому, що це моя донька! І я не дозволю на неї так страшно кричати ні тобі, ні її біологічному батькові, ні будь-кому іще лише тому, що вона вчасно не відповіла на питання. Це материнський інстинкт. Розумієш?

– Вчасно не відповіла на питання, тому що була захоплена грою на планшеті.

– Саме так. Тому, що була захоплена грою на планшеті. Днями я її так само три рази кликала, вона не чула, тому що малювала. Данько, це діти. І іноді вони такі. Іноді вони захоплені власними справами. Вони не повинні миттєво на нас реагувати, як роботи.

– Гаразд, – Данило тяжко перевів подих та пригладив назад своє волосся. – Просто хочу знати, ми одна команда й у нас одна стратегія виховання, однакова для обох дівчат чи…

– Ми одна команда й у нас одна стратегія виховання, однакова для обох дівчат, – поспіла сказати Неля. – І можливо, якби на місті Єви вчора була Злати, я б теж так діяла тому, що я вважаю це не справедливим, тому що Злату я теж обожнюю і ти чудово це знаєш.

– Тільки давай роль доброго поліціянта ти будеш виконувати не при дітях. Ми ж говорили про це.

– Тут я була не права, – чесно зізналася Неля, проводячи долонею по його обличчі. – Пробач.

– До речі, чому так тихо? Ти дала їм планшет чи телефон?

– Ні те, ні інше. Єва грається в лікаря, Злата малює, знаючи, що ми хворіємо. – Вона не змогла не посміхнутись, згадавши серйозний вираз обличчя доньки у тій грі. – У нас чудові діти.

– А отже ми чудові батьки, – втомлено промовив Данило. – Ти це хочеш сказати?

≈

А в той ранок в останні дні серпня було холодно і накрапав дощ. Неля ще жила в період, коли на вулиці стояла спека, тому одягла дітей не по погоді. На ній теж була не надто тепла блуза та міні спідниця. А Сашка взагалі була в велосипедках та короткому топі. Щоправда, вона всього лише вийшла викинути сміття.