Глава двадцять дев'ята

Україна 2020 рік.

Уже на заході сонця вона зупинила темно-синє BMV та вийшла з нього, не приховуючи своїх емоцій.

– Ви природжена гонщиця, – підсумував її інструктор з дрифтингу.

– Я знала, що мені сподобається, але не очікувала, що це буде настільки драйвово. – Нелю переповнювали почуття і вона була готова обійняти його, не надто високого чоловіка років п’ятдесяти. Їй кортіло це зробити.

На ній були блакитні джинсові шорти з необробленими краями та червоний топ на дуже тонких бретелях. Це був початок липня. Початок липня цього ж дві тисячі двадцятого, коли всі обійми все ще були під забороною і все ще потрібно було зберігати соціальну дистанцію.

– Наша мама крута! – кричали дівчата, підбігаючи до неї.

– Супер крута, – виправив Данило.

Неля нахилилася до нього, щоб поцілувати в губи.

– Це була дурна ідея, дарувати мені цей майстер-клас. Я хочу ще.

– А ми ідемо до Родіона, – радісно повідомила Злата. – Ти знала?

– До речі, так. Нас щойно запросили у гості, – сказав Данило, піднявши на неї свій погляд.

≈

– Тато поцілує мене на ніч? Він завжди так робить.

– Обов'язково поцілує, коли прийде з роботи, – запевнила Неля, вкриваючи Злату ковдрою.

– А мене? – Єва одягла на голову свою кофту від піжами, залишивши відкритим лише обличчя і просунувши в неї руки.

– І тебе теж. Давайте вже без цих дурниць. Гаразд?

– Не гаразд. – Єва все ще веселилася і скакала по ліжку. – Чому він поїхав на роботу так пізно?

Так треба. – Нелі довелося схопити її, поправити їй кофту й укласти біля Злати. – Вам точно не тісно удвох у такому маленькому ліжечку.

– Точно не тісно, – розсміялися обидві, подивившись одна на одну.

– Але ми б не відмовилися від вашого великого ліжечка в спальні, – хитро посміхнулася Єва.

– Я знаю, що ви б не відмовилися. Нам де спати? – іронічно запитала її Неля. – Усе. Годі базікати. – Вона по черзі поцілувала їх в щічку.

– Базікати, – зі сміхом повторила Злата. – Таке смішне слово. Базікати.

Єва заразилась її сміхом, проте не надовго. За мить вона стала максимально серйозною.

– А тато Даня... – вона задумалася. – Можна я його буду так називати?

– Це краще в нього запитати, – відповіла Неля. Чесно кажучи, вона не була готова до такого запитання.

– А він буде ходити?

– Ні. Я ж тобі сказала, що мій тато ніколи не буде ходити, – тут же промовила Злата, повернувшись до стіни. Чесно кажучи, Неля була їй за це вдячна. Вона розгубилася, почувши питання, і не знала, як на нього правильно відповісти саме при ній, не знаючи, як вона на це відреагує.

– Ніколи-ніколи? – наполегливо питала Єва. Усе-таки вона хотіла це почути від Нелі.

– Ніколи, рідна. Так буває. Ми всі різні й тут немає нічого такого, – та провела по її волоссю і вкотре вкрила ковдрою.

– Діти у дворі постійно ставлять тупі питання: «Що трапилося?» і «Коли твій тато вже почне ходити?» – сказала Злата. – Я постійно відповідаю, що це не їх справа.

– Саме так. Це не їх справа, – підтвердила Неля.

– Лерка, дурепа, навіть питала, чи може він самостійно лягти на диван, повідомила Єва, знову сівши в ліжку.

– Вона не дурепа. Просто ніколи з таким не стикалася і їй цікаво, як це все відбувається.

– І що ми повинні їй це пояснювати? – розлючено питала Єва.

– Не повинні. Якщо ви не хочете, ви не повинні нікому, нічого пояснювати.

Так. Уже був липень і Неля знову планувала презентацію свого фонду. Вона увійшла в спальню та дістала з шафи ділову сукню українського дизайнера, яку придбала спеціально для цієї події ще взимку. Одягла на себе. Як і п’ять місяців тому та сиділа на ній ідеально, вдало підкреслюючи всі вигини її тіла. Нелі подобалася і сама сукня і те, як вона в ній виглядала. Проте пора року змушувала хотіти чогось іншого, чогось більш легкого, а ніж оксамитова сукня з довгими рукавами. Блакитний костюм зі строгою спідницею-олівцем міді також був розроблений українською дизайнеркою спеціально для цього дня та вже висів на шафі у спеціальному чохлі.

Неля вже була в ньому, коли відчиняла двері, почувши дзвінок, на порозі стояла Інеса Львівна. Вона увійшла у квартиру та оцінюючи подивилася на Нелю.

– Це той костюм, про який ти говорила? Мені він дуже подобається.

– Напевно я ще не звикла до такого стилю, – відверто зізналася Неля.

– Час звикати. Твій статус і твій вік уже змушують це робити. У Данила щось з телефоном? Я вже пів години телефоную, він не відповідає.

– Не знаю. Його Артур забрав, коли ми були у Гліба з Христиною. У них з'явилася якась нова інформація, яка потребує негайної перевірки, – паралельно Неля набрала номер Данила, але на її дзвінок він також не відповів.

Як і о дванадцятій і навіть о пів на другу ночі. Вона нервово ходила по квартирі, намагалася відволікти себе якимось дурним шоу по телевізору та по темряві ходила в офіс, сподіваючись, що вони з Артуром уже там. Але як і підказував здоровий глузд, двері офісу були зачинені.