Глава двадцять восьма

Україна 2020 рік.

– Я ледве дочекалася, що у вас буде ранок.

– Так, мамо, ти ледве дочекалася, що в нас буде ранок, щоб повідомити, що мене називають поганою версією Неллі. – Неля поставила макбук на сірий квадратний стіл, що стояв в зоні кухні та дістала із холодильника пакет молока, щоб згодом зварити в ньому вівсянку. – Почнімо навіть з того, що я сама дуже добре вмію користуватися Інтернетом і якби мені було цікаво, що про мене пишуть, я знайшла би, де це прочитати.

– Тобто тобі це не цікаво?

– Від слова «взагалі».

Схоже, Софія Павлівна була налаштована на іншу розмову.

– Я просто не розумію, як вас можна порівнювати. Для мене ви абсолютно різні. І навіщо писати, що одна чимось гірша за іншу? Це від нецікавості власного життя чи що?

– Саме так. Одні від нецікавості власного життя пишуть подібні коментарі, а інші їх читають також, тому, що їм нема що робити. Усе просто, мама.

– Я читаю, бо ти моя донька – мені не байдуже, – мовила Софія Павлівна, зрозумівши натяк.

– А мені байдуже. Особливо після того, що ці коментарі зробили із моїм шлюбом. – Неля подивилася на екран макбука, помішуючи вівсянку. – Я учора дивилася білети до Маямі.

– Не треба їх купувати зараз.

– Я не купую. Але дуже сподіваюсь, що за місяць цей жах закінчиться і я зможу до тебе прилетіти. Пробач, хтось прийшов. Напевно, Данило.

Неля прикрутила газ до мінімуму та відчинила двері.

Це дійсно був Данило.

– Принцеси ще сплять?

– Уже ні,– неочікувано промовила Злата, виходячи з дитячої та потираючи очі.

– Принцеса намбер ван встала. А принцеса намбер ту? – посміхнувся Данило у своїй зимовій темно-синій куртці.

– Зараз будемо будити, – сказала Неля. Злата зареготала, мабуть, згадавши, як це все відбувається. Останнім часом Єва зовсім не хотіла прокидатися.

Неля відійшла до плити та виключила вогонь – каша була вже готова.

– Зробити тобі каву? – запитала вона, поглянувши на Данила.

– Щойно попив. Дякую, – він обійняв свою доньку і звернувся до неї. – Але я можу тебе почекати й відвести в садок.

– Ні. Я поїду машиною разом з Євою.

Дитсадок Злати знаходився поруч із будинком. Вона цілком могла дойди до нього самостійно, але завжди просила, щоб Неля її підвезла, завозячи Єву в школу, до якої доводилося їхати п’ятдесят хвилин. Проте воно того варте було. Неля довго вагалася, обираючи навчальний заклад для доньки й зрештою вирішила зупинитися на сучасній школі в абсолютно новій будівлі з великим басейном, просторим спортзалом і світлими класами. Нелю ця школа підкорила з першого погляду ще навесні. Єдиним мінусом було те, що вона була далеко від дому. Але розглянувши ще десятки варіантів, Неля все-таки повернулася до цього, заспокоюючи себе тим, що колись вони з Євою все-таки переїдуть в інший район.

Зараз вона сіла на ліжко, провела рукою по волоссю своєї доньки та поцілувала її в щічку.

– Уже час вставати, кицюнь.

Цим ранком будити Єву було не надто складно.

– Сьогодні вівторок? – перше, що запитала вона, відкривши сірі очі.

– Вівторок, – із широкою посмішкою підтвердила Неля.

– Мене сьогодні тато забирає! – Єва застрибала на ліжку. – Ура! Ура! Ура! Ми будемо ганяти на машині й об'їдатися солодощами!

– Ні. Знаючи позицію тата з цього приводу, можу сказати, що об'їдатися солодощами ви точно не будете, – попередила Неля, підводячись з ліжка.

– Бувайте, дівчатка. Гарного вам дня, – вже зовсім по дорослому мовила Злата, вистрибуючи з автівки біля свого садка. – Тобі, Єво, бажаю отримувати лише дванадцятки, – з дитячим сміхом додала вона.

– Бувай, люба! Тобі теж гарного дня! – Неля помахала їй рукою.

– Бувай, мамо. Зустрінемося післязавтра. Наступною зупинкою була школа Єви.

Того дня Неля теж багато ганяла на машині, вирішуючи безліч справ та відповідаючи на купу дзвінків. Божевільний день, який, здавалося, ніколи не закінчиться.

Усе рано чи пізно закінчується. Остання зустріч була о шістнадцятій двадцять із чоловіком, що мав би бути ведучим на завтрашньому відкритті її фонду. Уже завтра просторий конференц-зал, посеред якого Неля зараз стояла, мав би наповнитися людьми, тут мали лунати оплески, панувати тепла атмосфера... Уже завтра вона мала б тут читати свою промову, яку безліч разів переписувала і невідомо, скільки разів переписала б ще протягом цієї ночі. Уже не важливо. Неля зім'яла папірець з цією промовою і сіла на край сцени. У цьому залі вже горіло світло, суцільна темрява за вікном, суцільна тиша, остільки Неля була одна. Була одна і ніяк не могла змусити себе звідси вийти.

Вона відкинула голову та, впираючись руками в підлогу, дивилася на стелю. Зал, який їй подобався. З усіх розглянутих варіантів це був найвдаліший. Розташований на двадцятому поверсі сучасного бізнес-центру, за декілька метрів від будинку Данила. Саме тут поверхом вище знаходився його новий офіс і саме він у якийсь  момент порекомендував Нелі звернути на нього увагу.