Глава двадцять п’ята

Польща, Україна 2018 рік.

На вулиці вже сутеніло і накрапав дощ, коли вона вийшла зі знімального павільйону, викликала таксі та дістала із сумки парасолю.

– Твої вже прилетіли? – спитав глос Дениса, заставивши її здригнутися. – Пробач. Я не хотів тебе налякати.

– Усе гаразд. Данька щойно дзвонив, вони вже в готелі. – відповіла вона, повернувшись в пів оберту і подивившись на нього.

– А ти як? Не сильно втомилась сьогодні.

На її обличчі з’явилась іронічна усмішка.

– Навіть не сподівайся, що в тебе з’явиться нова партнерка. Я знаю, що ти дуже цього хочеш, але вибач.

– Найменше, що я зараз хочу, це привикати до нової партнерки, – кинув Денис, підходячи до своєї автівки, – і потім – кращою за тебе вона вже не може бути. Ти ж розумієш.

Неллі відверто розсміялася.

– Господи, яка фальш. Якби я не знала тебе в роботі, то подумала б, що ти повний нездара.

Денис тим часом вже відкрив дверці авто й оглянувся на неї.

– Данилу привіт. Сподіваюсь він знає, як йому пощастило.

За ті тридцять п’ять хвилин, що вона їхала в таксі, почалася справжня злива. Біля входу в готель встигла створитися величезна калюжа. Неллі довелося йти по ній у своїх чорних, майже нових босоніжках.

– Ти знала, що телефон довго не розряджається і телефон розряджається довго за фактом одне й те саме?

– Ні. Такого я не знала, – з широкою посмішкою зізналася Неллі, дивуючись пізнанням своєї доньки. Вона справді ніколи про це не замислювалася.

– От і живи тепер із цим як хочеш, – діловито промовила Злата, обнімаючи її посеред великого готельному лобі. – Хто тобі таке сказав?

– Тато, коли ми летіли з ним у літаку вдвох.

– Ось так? – Неллі взяла Злату за руки й закрутила навколо себе.

– Ні, – по-дитячому розреготалася та. – На справжньому літаку.

– Не знаю, в якому номері живе тут мама, але наш із тобою номер просто шикарний, – повідомив Данило, із задоволеним виглядом під'їхавши до них і звертаючись до Злати. – Ми ще подумаємо, чи пустити її. Правильно?

– Цікаво подивитися, що ви там будете робити без мене, – широко посміхнулася Неллі.

– Ми щось придумаємо, – стояв на своєму Данило. – Тут симпатичні покоївки.

Злата надула губи й подивилася на Неллі плаксивим поглядом, не розуміючи жартівливого тону батьків.

– Я не хочу бути без тебе.

Номер справді був дуже просторим. Данило без проблем міг розвернутися в ньому своїм електровізком, заїхати в санвузол і спокійно прийняти душ. Здавалося б, звичайні речі, але все-таки на них зверталася увага. Вони приємно здивували.

Ще тут було широке ліжко, де вони розмістилися втрьох.

– Симпатичні покоївки, – згадала Неллі, вимкнувши світло.

– І дуже слухняні, – пошепки доповнив Данило. Їхня донька вже солодко спала, втомившись після дороги. – Ти нас дуже налякала.

Неллі провела тильним боком долоні по його зарослій щоці.

– Але все обійшлося. Зі мною знову все добре. Я дуже рада, що ви тут. Нормально добралися? Були якісь проблеми з таксі?

– Та ні. У таксі мене посадив супроводжувач, що допомагав мені в аеропорту, а в коляску пересадив водій. – Данило провів рукою по її оголеному плечі в темряві. – Твій чоловік вміє домовлятися.

– Я навіть не сумніваюсь, – посміхнулася Неллі, накривши його руку своєю.

≈

Прокинувшись десь о дев’ятій, вона різко встала, скинула з себе ковдру, підійшла до вікна та відкрила штори, дозволивши променям сонця проникнути в номер. Попереду був її єдиний вихідний день за останні десять днів, якщо, звісно, не враховувати тих трьох днів, що їй довелося пролежати в ліжку. Її єдиний вихідний день тут, який вона могла провести зі своєю сім’єю.

– Зйомки завжди так пізно закінчуються? – несподівано запитав Данило.

– По-різному. Учора я звільнилася о сьомій вечора, позавчора була нічна зміна до сьомої години ранку. Ти ж розумієш, що це міжнародні зйомки і їх потрібно закінчити якомога швидше. Мені жодних поблажок ніхто робити не буде, і мені вони не потрібні. Правда. Зі мною все гаразд.

– Неллі, я розумію, але...

– Можна з вами сфотографуватися? – запитав хлопець, підійшовши до їхнього столика разом зі своєю дівчиною. Вони були молоді й, здається, теж з України.

– А можна ми спокійно поснідаємо? Зі всією повагою. Ми нашу маму не бачили три тижні. Я думаю, ми маємо право побути з нею й обговорити сімейні проблеми, – доволі різко відповів Данило, після чого пара перепросила й відійшла вбік. – Чи ти хотіла сфотографуватися?

– Це зайняло б не більше двох хвилин, – перевела подих Неллі. – До того ж фотографуватися і спілкуватися з моїми фанатами теж частина моєї роботи. Ти маєш це враховувати.

– Вибач, я не знав, що це настільки для тебе важливо.