Глава двадцять четверта

Україна 2018 рік.

Один із тих виснажливо спекотних днів наприкінці липня, коли хочеться втекти із переповненого людьми мегаполіса з його вічними заторами та забрудненим повітрям у якесь затишне місце, де є сосновий ліс і водойма, у якій обов’язково можна поплавати. Однак вона зупинила біле Peugeot біля одного з Київських торговельних центрів і цілеспрямовано попрямувала у відділ дитячого одягу, підіймаючись ескалатором на п’ятий поверх – у свій маленький рай. Рай, який намагалася обходити десятою дорогою. Утім, сьогоднішній похід теж нічого не означає. Вона просто залишить тут кілька сотень гривень і нічого не принесе додому. Зовсім нічого. Залишається просто насолоджуватися процесом обрати й купити те, що їй справді подобається.

– Нелю, це ти? – у захваті запитала якась літня жінка. Вона поцілувала її тричі, не чекаючи відповіді. – Ти ж мене пам'ятаєш – твоя вчителька математики Зінаїда Іванівна. Ти абсолютно не змінилася.

– Мамо, нам пора, – тоном неприхованого невдоволення вимовив чоловік із пакетами в руках, і Зінаїді Іванівні довелося піти за ним.

Купивши все, що хотіла, вона повернулася в машину, згадуючи той щасливий час, коли з подібними подарунками приходили до неї.

– Наша мама прийшла!

– Ура! Мама! – дівчата в мить кинули свої іграшки та підбігли до неї, щойно побачили її на території дитсадка.

– Привіт хороші! – Вона присіла і першою обняла її за шию Злата. – Скучила за вами.

– А коли ми поїдемо до маленького Родіончика? – запитала Єва, заскочивши на заднє сидіння авто.

– Сьогодні, – Неля, яка вже сіла за кермо й викрутила руль вправо, обернулася, щоб побачити реакцію своєї доньки.

У тієї загорілися очі, такі ж великі й сірі, як і в них із Неллі.

– Правда-правда? Просто зараз?

– Просто зараз.

Злата була стриманіша. Проте вона теж стрибала від радості, повторюючи за сестрою.

– Ми зі Златою граємо, ніби ми близнючки, а ти наша мама, – повідомила Єва, обнявши ту за шию.

Дівчата любили грати в цю гру.

– Для близнючок ви занадто різні, – цього разу Неля вирішила сказати їм правду.

– Ну і що? Ми все одно близнючки, які народилися в один день, як ти й моя мама. Ой... А ти й моя тітка, – виправилася Злата, згадавши про гру. Дзвінко розсміялася. – Так. Моя тітка!

Вони дійсно суттєво відрізнялися одна від одної, як зовні, так і за своїми характерами. Єва була схожа на Олега, успадкувавши його повадки, його смуглявий відтінок шкіри, темне, кучеряве волосся… практично все. Неля в ній бачила лише свої великі сірі очі. Злата була світлошкіра, мала світле волосся та також сірі очі, що правда, не такі великі. Характерами вони теж різнилися. У Злати він був досить спокійний і виважений, особливо на фоні вічно непосидючої та гіперактивної Єви, старшої на сім місяців.

Того дня вони все ж виїхали за межі міста, і вже через кілька метрів зупинилися біля двоповерхового будинку салатового кольору.

– Ти що пів магазину купила? – усміхнулася Христина, відкриваючи подарунки.

– Практично. Не змогла втриматися, – Неля втомлено сіла на ліжко поруч із нею.

Малюк, якому сьогодні виповнилося сім днів, лежав посередині ліжка, бовтаючи своїми ніжками.

– Я теж була така маленька? – запитала Єва, не зводячи з нього очей.

– Мені здається, ти була більшою, – посміхнулася Неля.

– А ти, напевно, така сама, – сказала Христина, випереджаючи запитання Злати.

– Якщо не менша. Я пам'ятаю, що взагалі здивувалася, що бувають такі крихітки. Навіть боялася брати на руки, – зізналася Катя. Зате тепер складалося враження, що дівчатка з неї не сповзають – ні одна, ні друга.

Вийшовши з кімнати, Єва потягнула Нелю в протилежному від сходів напрямку.

– Ходімо, я тобі щось покажу. Тримайся за поручень. Тільки не заступай за ці лінії. Бачиш?

– Що відбувається? – щиро здивувалася і розсміялася Неля, коли частина підлоги, на яку вони стали, почала упускатися вниз. – Звідки ти все це знаєш?

– Ми якось каталися, – не без гордості відповів Гліб. Це був його будинок у передмісті Києва. – Іди до мене, мишка. Підеш?

– Тату! Ура! Тато прийшов! – Злата підбігла до Данила і стрибнула йому на руки, щойно відчинилися двері, і він з'явився на порозі.

Єва кинулася до них, але зупинилася на півдорозі, подивилася на Гліба, який уже розкрив для неї свої обійми, і повернулася до Нелі, вирішивши, що цих двох чоловіків їй ще треба посоромитися якийсь час.

– Мені здається, я ніколи не була такою щасливою, – зізналася Маргарита Вікторівна, коли Неля підійшла до неї, вітаючи з онуком. – Ніколи не думала, що так буду реагувати.

Вадима Едуардовича Неля обійняла без слів. У них були трепетні стосунки. Це важко пояснити словами, але вона добре це відчувала.

– Зінаїда Іванівна. Здається, вона навіть була класною рік чи два. Можу помилятися, звісно, але в Неллі була така вчителька хімії, – вимовив він уже за вечерею, у самому кінці. Маргарита Вікторівна з Катею якраз у цей час почали прибирати зі столу, щоб принести чай.