Глава двадцять третя

Україна 2013 рік.

– Ви дуже симпатична пара, друзі. Я хочу, щоб ви завжди були разом, – говорила Анжела в одному із ресторанів Києва. В її руках був келих шампанського, а позаду виднівся величезний акваріум з безліччю яскравих рибок.

Неллі з Данилом випадково зустріли її дорогою до цього фешенебельного ресторанчика, що нещодавно відкрився на Печерську. Вони пили шампанське, їли устриці та багато сміялися.

Неллі вперше у своєму житті куштувала цих молюсків і, треба сказати, була трошки розчарована, очікуючи більшого. Усім іншим була задоволена. Їй подобався цей заклад, його простора зала з м'якими диванами. Подобалося навіть легке сп'яніння її подруги. Здається, Данилові вдалося споїти Анжелу, а це означало, що тій справді було комфортно.

– Ну і навіщо ти поклала мій телефон у свою сумочку? – запитав він із поблажливою посмішкою.

– Коли?

– Щойно.

– Щойно я поклала у свою сумочку свій телефон, – уперто твердила Анжела.

– І ти впевнена в цьому?

– Ну так, – діловито відповіла вона. Проте, відкрила білу лакову сумочку і вибухнула гучним сміхом, діставши звідти два телефони. Один з яких справді був її. – Я не знаю, як так вийшло. Приношу свої дичайші вибачення.

– Нічого страшного. Із п'яненькими дівчатками таке іноді трапляється, – Данило ще раз усміхнувся і перевів подих, дивлячись на годинник.

– Дівчата, з вами добре, але завтра на роботу.

Стрілки його наручного годинника показували двадцять хвилин на одинадцяту. Неллі допомогла йому подолати дві широкі сходинки вниз і посадила в таксі.

– Ти ж не проти, якщо ми з Анжелою ще трошки посидимо?

– Скільки завгодно. Я ж розумію, що вам треба попліскувати, – сказав він після прощального поцілунку.

– Я обіцяю про тебе не пліткувати.

Данило посміхнувся на цю її обіцянку.

– Невже я до такої міри не цікавий?

Був лише січень. Неллі в деталях розповідала про останні дні знімань у фільмі в середині грудня, які відбувались в Чернівцях. Це дивовижне місто. Воно справило на неї не аби яке враження і вона жалкувала, що у неї майже не було часу, щоб ним прогулятись.

– Треба якось зібратися разом і поїхати куди на екскурсію, – вона ледь не сказала: «зібратися разом з Ксенією та Веронікою». Все-таки їй їх бракувало.

Анжела ж говорила про свою наукову роботу в присутності Данила і після того, як він поїхав додому. Це була складна історія, яка почалася ще задовго до її відльоту в Англію. Зараз – за рік після свого повернення, їй належало пройти весь цей шлях заново. Вона не раз дзвонила Неллі серед ночі з риданням у голосі й з бажанням все кинути.

– Чому життя не може бути гладким? У всіх якісь свої камені спотикання! – зітхнула Неллі, піднявшись з дивану.

Після випитого шампанського їм необхідно було подихати свіжим повітрям.

– Ми самі придумуємо собі ці камені, – упевнено сказала Анжела, надягаючи коротку дублянку. – Я запросто могла б зараз поїхати в будь-яке село Київської області й піти працювати вчителькою. Мене б там цінували. Я розумію, що зараз по селах катастрофічно не вистачає кадрів, що там потрібні вчителі. І вчителі хороші. Але я туди не хочу. Я обираю своє нервування.

– Ти маєш рацію. Ми самі робимо свій вибір і самі несемо за нього відповідальність, – голосно видихнула Неллі.

≈

А ще той ранок за декілька днів після, коли був снігопад. Вона встала з ліжка, підійшла до вікна.

– Чому саме сьогодні? – простогнав Данило за її спиною. – Мені ж конче треба бути в офісі.

– Я можу тебе завести. Все одно буду їхати додому. – Хоча в той період було складно сказати, де саме її дім – значна частина її речей вже була тут. Проте їй ще ніхто офіційно не пропонував переїхати.

Вона підійшла до ліжка та присіла на край, збоку Данила.

– І на руках перенесеш мене від стоянки в офіс, – посміхнувся той, провівши своєю теплою долонею вниз по її оголеній руці. – Проблема не в тому, що мене немає кому довести в офіс, а в тому, що моя коляска не їде по снігу.

– І що тепер?

– Зараз зателефоную Артуру. Будемо з ним щось вирішувати, – він потягнувся до телефону, на мить затримавши погляд на обличчі Неллі. – Справді хочеш весілля на сто осіб?

Про це також вони говорили в ресторані з Анжелою. Неллі зізналася, що їй страшенно сподобалась виїздна весільна церемонія, яка була у Нелі вже наприкінці свята, хоча всі звикли, що з цього все і починається – з весільною церемонії в помпезному РАЦСі.

– Чому одразу на сто? Хочу маленьке свято для рідних та близьких друзів.

– І з білою сукнею?

– Так. І з білою сукнею. Ми ж обговорювали всі ці моменти. Хіба ні. Я думала, що ми вирішили.

– Щось я такого не пам’ятаю, – зізнався Данило закотивши під лоба очі.

– А те, що ми запланували розписатися в травні? – про всяк випадок запитала Неллі потягнувшись до його губ.