Глава двадцять друга

Штат Флорида(США) 2012 рік.

– Він чекає на тебе, – промовила Софія Павлівна в перший день, коли Неля з Олегом повернулися із Сицилії.

Вони стояли у світлій лікарняній палаті. Борис Михайлович лежав під білим простирадлом, а його обличчя вкривала киснева маска, що допомагала йому дихати.

Чомусь раптово згадався той день, коли вони також усією сім’єю були в лікарняній палаті. Тільки тоді на ліжку була вона. Батьки сиділи поруч з сяючими усмішками на обличчі, обнімаючи одне одного. Нелі подобалось на них дивитися. Вона пригадувала сварку, що була між ними напередодні, розуміючи, що нарешті все добре. Тоді її черговий криз був вже позаду. Уже дійсно було добре. Неля лише не могла пригадати причину тієї сварки. Напевне якась дрібниця. Її батьки часто сварилися через дрібниці, які зараз не мали жодного значення. Пам’яталась лише їхня любов, те, як вони дивилися одне на одного, як торкалися одне одного, як підтримували одне одного у важкі миті. Неля завжди мріяла перенести саме цю модель поведінки у свою сім’ю. Наразі біля лікарняного ліжка батька вони з Олегом напевно створювали враження щойно одруженої, безмежно щасливої пари, яка повернулася з весільної подорожі.

– Сподіваюсь, вам вдалося відпочити, – утираючи сльози сказала Софія Павлівна, вже коли на прохання лікаря вони всі втрьох вийшли з палати.

– У Сицилії інакше не можливо, – бадьоро посміхнувся Олег. – Там справжній рай.

Вони зупинилися біля його автівки, де Неля міцно обняла маму на прощання.

– Усе чудово. Потім розповім всі подробиці. Зараз дуже втомлена після перельоту.

Дорогою вона спостерігала за тим, як Олег керує автівкою, цілковито розслабившись на сидінні та поклавши на кермо вказівні палці. Чомусь їй подобалася ця його звичка.

– У супермаркет треба зайти? – запитав він, припаркувавшись біля під’їзду.

– Неллі лишила котлети в холодильнику, але, мабуть, треба зайти.

– Тоді я швидко. – Олег захлопнув дверцята машини та пішов в протилежному їй напрямку.

У їхніх стосунках відчувався холод. Хоч як би Неля не намагалася цього уникнути та як би добре не було в Сицилії, сварка першого дня постійно нагадувала про себе. Це було набагато більше ніж сварка. Скоріше, розбіжності в поглядах саме на ті речі, від яких залежало майбутнє їхньої сім’ї. І це звучало жахливо.

У квартирі було безліч квітів, подарованих їм на весілля, які Неллі поставила у вази, відра і взагалі у все, що могла знайти. Деякі букети пора було вже викинути, деякі виглядали досить свіжими та все ще мали дивовижний аромат. На ліжку лежали нерозгорнуті подарунки. Неля присіла на самий його край та відкрила один з них – найбільшу коробку з яскраво-рожевим бантом від Піта та Мирослави. Там була картина на холсті зроблена з фото, де вони з Олегом стояли в повний зріст під час весільної церемонії. Судячи з усього ця картина прийшла вже після весілля. Нелі подобалась ця світлина, і вона була рада мати її саме у такому вигляді.

– Ванна вже вільна. Можеш іти купатися, – між тим вимовив Олег, увійшовши в спальню в пов’язаному на стегнах рушнику. Він зупинився, побачивши картину в її руках. – Ми тут гарні.

Від нього пахло свіжістю щойно  прийнятого душу, про який мріяла Неля. Просто прийняти душ, поїсти й лягти спати… Це була її програма максимум на сьогодні. Нічого більшого вимагати від себе вона не могла.

– Просто скажи, що ми не будемо затягувати з пошуком сурогатної матері, – попросила вона, відклавши картину та піднявши на Олега свій погляд.

– Ми ж про це вже говорили, – глибоко вдихнув він.

— Я хочу це почути ще раз, – вона не переставала довитися десь в районі його грудей. – Пообіцяй, що в нас все буде добре.

– Обіцяю, що в нас все буде добре, – Олег переклав кілька подарунків, звільняючи місце, щоб сісти поруч. – Все буде добре. Ти просто повинна мені вірити.

≈

Софія Павлівна помилилася. Борис Михайлович прожив ще цілих три дні. Його серце перестало битися другого жовтня дві тисячі дванадцятого року о сьомій годині ранку.

– Пробач, що розбудив, – сказав Олег за декілька хвилин до дзвінка Софії Павлівни. Він був уже одягнутий, оскільки поспішав у аеропорт, щоб далі сісти в літак і летіти в Чикаго.

– Нічого страшного. Мені теж вже треба ставати, – промовила Неля, думаючи про всю ту безліч справ, яку вона собі запланувала. – Бережи себе.

Олег підійшов до ліжка, щоб поцілувати її в губи.

– Добре. Ти себе теж.

Потім вібрація телефону. Олег навіть встиг вийти за межі спальні. Хоча Неля все зрозуміла, як тільки побачила від кого дзвінок – побачила на дисплеї коротке слово «мама».

– Його більше немає, – автоматично повторила вона почуте від неї й ще до кінця не усвідомивши, що з цим робити.

– Хочеш, щоб я залишився? – Вона і незчулася, як Олег знову був біля неї.

– Ні. Ти ж все одно завтра повернешся до похорону.

– Навіть раніше. Мій літак приземляється о дев’ятій двадцять чи щось таке.

Черговий сонячний ранок у Маямі з усіма натяками на виснажливо спекотний день. На вулицях міста кудись мчали машини, мчали промоклі пішоходи. Всесвіт продовжував існувати у звичайному режимі. Він ні на мить не зупинився. У якусь мить Нелю це здивувало. Її батька більше немає. Чому всі живуть своїм життям, вдаючи, що нічого не сталося? І навіть вона сама ввімкнула вранці чайник і заварила каву, відчуваючи в ній гостру потребу, а біля під'їзду, де живуть її батьки, вдихнула приємний аромат свіжої випічки біля під'їзду, в якому живе її мама. Тепер одна. Усе-таки світ змінився. Маленький світ її родини вже ніколи не буде таким, як раніше. Колись це мало статися. Колись потім. У далекому-далекому майбутньому, яке колись обов'язково мало настати. Так влаштовано природою, і жодні нанотехнології цього не змінять. Люди помирають, щоб не було перенаселення планети, щоб могли народжуватися діти й дарувати своїм батькам щасливі посмішки.