Глава дев'ятнадцята

Украйна, Штат Флорида(США) 2012 рік.

Був лише травень…

Граціозною ходою дикої пантери Неллі перетнула кімнату, зупинившись біля Данила, нахилилася до нього і вперлася рукою в його коліно.

– Ти, правда, думав, що я тебе кохаю? – розсміялася вона, не забувши струснути волоссям. – Вірив, що тебе взагалі може хтось покохати?

– Ти все брешеш, – він узяв її за підборіддя і змусив подивитися у свої очі.

– Я брехала, любий. Дієслово минулого часу, – вона втомлено впала на диван, прибрала з лиця волосся і зухвало посміхнулася. – Я йду. Я не збираюся продовжувати ці стосунки. Ти мене не зупиниш.

Данило під'їхав до неї й поклав руку на її коліна.

– Ти уявити не можеш, що я хочу зараз із тобою зробити.

– У сценарії такого немає, – Неллі встала з дивана і підійшла до вікна. – Я зливала інформацію своєму братові, тепер його немає! Я можу робити все, що захочу!

– Неллі, зупинись!

– А хочу я одного – піти від тебе якомога швидше.

– Зупинися, – Данило спіймав її за руку і потягнув до себе. – Я нікуди тебе не відпущу, – впевнено сказав він.

Сівши на його коліна, вона запустила пальці в його пишне волосся.

– Там не так.

– І не так, – обережним рухом Данило спустив з її плеча бретельку від топа. – Я сподіваюсь, що не лише твоя гра мене так збуджує. – він жадібно цілував її оголене плече, шию та підборіддя, доти Неллі не стала з його колін і не зняла з його футболку.

– Я дуже хочу зіграти цю роль, – прошепотіла вона вже згодом, лежачи в його ліжку серед білого дня.

– Роль твоя – у тебе вже немає шансів її не зіграти.

Неллі торкнулась губ Данила ніжним поцілунком. – Скажи, що ти мене розумієш.

– Думаєш, я не знаю, що таке улюблена робота? – усміхнувся він, проводячи рукою по її волоссю. – Хоча я радий, що сьогодні не потрапив в офіс.

Прямі промені світла освітлювали його кімнату, падаючи на бежеві шпалери, шафу-купе з дзеркальними дверцятами та візерунком по них. А ще тут був величезний комп’ютерний стіл, який на думку Неллі був занадто великим для цієї кімнати.

– Котра година? – запитала вона, обволікаючи рукою його чоловічі плечі.

– Це має якесь значення?

– Я не хочу, щоб Інеса Львівна застала нас у такому вигляді.

– Думаєш, вона не здогадується, чим ми тут займаємося вночі? – посміхнувся Данило. – У неї ще дві пари, тому не хвилюйся. Сашка в школі. Регіну з автошколи теж завчасно ніхто не відпустить. – Він повернувся на бік і довго дивився на обличчя Неллі.

– Неля з Олегом запрошують нас на своє весілля, – невпевнено вимовила вона, розуміючи, що це найвдаліший момент для цієї розмови.

– У Маямі?

– У Маямі. Весілля вісімнадцятого вересня. Цей місяць у мене вільний. Ми могли б полетіти раніше, відпочити там, провести час разом, – Неллі грайливо водила пальцем по його волосатих грудях. – Неля каже, що в аеропорті нам можуть надати супровід для проходження всіх пунктів перевірки, а на літак піднімуть тебе в спеціальній машині. Таке теж передбачено. А в салоні літака тоді мають…

– …надати візок для переміщення по салону, – закінчив за неї Данило, тяжко зітхаючи. – Я знаю всі нюанси. Переліт це не єдина наша проблема у цій подорожі.

– Що іще?

– Ще моя робота і…

– І те, що ти думаєш, що я не впораюсь.

– Ти впораєшся, але відпочинок зі мною не буде таким легким та безтурботним, як ти собі уявляєш.

Неллі поцілувала його уста, злегка покусуючи нижню губу.

– Дай мені шанс. Просто скажи, що подумаєш над цією ідеєю.

Чотири місяці потому вона знову мчала вулицями вечірнього Маямі, вже вдруге за цей рік вдихала аромат цього міста. За кермом був Олег, на передньому сидінні сидів Данило… Це були дивовижні відчуття, які важко передати словами. Це варто було всіх труднощів, пов’язаних з перельотом. Напевно було варто.

≈

Потім той сніданок на пляжі, коли її плечі обпалювало пекуче сонце, вона була поруч з Нелею.

– Ну, нарешті, – видихнула вона, доштовхавши коляску Данила до доріжки. Її колеса загрузли в піску і це було не просто, особливо враховуючи її вагу і вагу Данила.

– Ми це зробили! – переможно викрикнув Олег, завівши руку за її талію.

– Так. Зробили. Одіти на тебе окуляри? – запитала вона Данила, діставши із сумки свої.

– Було б добре, – відповів той.

Тим часом Неля вже розклала сніданок. Діставши та одягнувши на Данила його сонячні окуляри, Неллі опустилась на плед та дістала кружки, що лишалися на дні пакета.

– А зараз зізнайтеся, як часто ви тут снідаєте? – усміхаючись запитував Данило. – На пляжі, маю на увазі, нікуди не поспішаючи.

– Кожні вихідні, – відповів Олег, одягнувши кепку на свою лису голову. – Це ж Маямі – рай на землі. Тут живуть багаті й щасливі люди, які мають насолоджуватися життям.