Глава сімнадцята

Україна 2012 рік.

– Я одягну трою бежеву сукню? – запитала Катя по закінченню розмови з Нелею.

Неллі відклала свій телефон, солодко потягнувшись в ліжку.

– Ні.

– Але чому?

– Ти ж знаєш, що я не люблю, коли беруть мої речі. Це нова сукня, я її одягала всього кілька разів. – Неллі рішуче скинула з себе ковдру та встала з ліжка. – У тебе купа класних речей, – нагадала вона вже біля дверей, поглянувши на незадоволене обличчя Каті. – Я навіть не знаю, у кого із нас їх більше.

– Мені всі вони вже набридли, – капризно зізналась та.

У ванній Неллі думала про свій вчорашній радіоефір – що вона сказала і чого не сказала, що сказала не так… А сьогодні на неї чекала фотосесія для реклами засобів догляду за волоссям. Саме у її день народження. Неля теж летіла в Нью-Йорк на фотосесію. Все-таки їх життя були дуже сильно пов’язані.

– Було дуже помітно, що я хвилювалась? – запитала вона під час сніданку.

– Хвилювання було. Ти часто губила свою  думку. Починала одне, а закінчувала зовсім іншим, – відверто сказав Вадим Едуардович.

– Який жах.

– Але це цілком зрозуміло. Це твоє перше інтерв’ю.

– Не перше, тату.

– Ну, добре – друге. Це щось змінює?

– А мені навпаки здалося, що ти трималася більш-менш упевнено, встряла у розмову Христина. – Не уявляю, що зі мною було б, якби я там сиділа. – Вона піднялася зі стільця, щоб взяти лимон.

– Добре, що це було не телебачення, – тяжко зіпхнула Неллі.

– Відчиняй двері. – Христина збризнула канапки з авокадо лимонним соком, але її погляд був направлений до вікна. – Там якийсь парубок з букетом в сто троянд щойно зайшов наш під’їзд.

– І з чого ти вирішила, що це мені? – непохитно запитала Неллі, беручи до рота свою канапку.

– Мені, – сказала Катя. – Хтось забув про мій день народження і вирішив таким чином загладити свою вину.

– І навіть є варіанти, хто це може бути? – здається, ці слова напружили Вадима Едуардовича.

– Їх декілька, – вирішила подразнити його Маргарита Вікторівна.

– Весь клас, – зрештою розсміялась Катя. – За виключенням кількох хлопців, які все ж написали «З ДР» у директ.

– Я ж говорила, – самовдоволено зауважила, коли у двері зрештою подзвонили.

– Відчиняй, – сказала Катя, поглянувши на Неллі. – Я знаю, що це тобі.

Біля дверей стояв зовсім юний парубок у синій літровці з величезним букетом біло-рожевих троянд.

– Ви Оленька? – розгубленню запитав він, вручаючи Неллі квіти. Вона вже готова була сказати «так». У торговому центрі до неї вже підходили з цим запитанням і просили сфотографуватися. –  Тобто я хотів сказати, та актриса, що зіграла роль секретаркою Оленька в фільмі «Я буду боротися», – пояснив він.

≈

– Я не хочу, щоб ім’я цієї героїні ходило за нею в повсякденному житті! – роздратовано говорила вона, дивлячись на Данила. – Ім’я будь-якої героїні!  Навіть якщо це буде найкраща роль у моєму житті. Є знімальний майданчик, а є моє особисте життя, де я особистість. Я  – головна героїня у своєму житті.

– Ти добре зіграла свою роль, і люди запам'ятали твоє обличчя. Здається це і є популярність, – всміхнувся він. – Я, звичайно, не дуже у цьому розбираюсь.

Столик біля вікна з видом на Дніпро, джазова музика, смачна кухня, п’янке вино… Неллі подобалось все це. У цей вечір їй, як ніколи подобалось бути собою, проживати своє життя. Бути саме в цьому місці, саме в цей час, поруч із чоловіком, який добре її знав і перед яким вона могла бути собою. Згодом їй сподобалося піднятись з ним поверхом вище і закритися за ключ від свого світу, піддаючись пристрасті.

– Катя питає, чи ми знову разом, – тихо сказала вона вже на світанку, відчуваючи поцілунки Данила на своїй шиї.

– І що ти їй відповіла?

– Що це треба запитати у тебе. Ти ж сам винен. Якщо ти хотів, щоб ніхто не знав про наші відносини – не треба було посилати мені додому ці троянди.

– Так. Із мене нікудишній конспіратор. – Данило зупинився, затримавши погляд на її обличчі. – Хто ще знає про наші таємні відношень?

– Але букет надзвичайно красивий, – промовила Неллі, цілуючи його губи. – Все таки відношень?

– Давай не зараз. Я розумію, що жінки люблять все ускладнювати… – Він знову поцілував її в ключицю. – Нам же добре?

– Надзвичайно добре, – погодилась Неллі, положивши голову йому на груди.

Вона дивилася на небо рожево-фіолетового відтінку скрізь білосніжний тюль.

– Красиво. Правда? – Данило провів рукою про її довгому волоссю.

Насправді так. Це був красивий світанок. І їй дійсно було добре. Просто добре. Їй не хотілося зараз багато про це думати, а особливо з кимось це обговорювати. У цьому вона чудово розуміла Данила, хоча рік тому саме це дратувало. Рік тому здавалося, що достатньо сказала про те, що вона щаслива саме в цих відносинах, щоб всі це зрозуміли. Достатньо бажання бути разом, щоб будувати ці щасливі відношення.