Глава п’ятнадцята

Україна2011 – 2012 рік.

– Що гратимеш сьогодні? – якось вранці запитала Сашка, відкусивши круасан і запивши його какао. – Знову будеш подавати своєму Сергію Дмитровичу каву зі словами: «Що-небудь іще?», – цю фразу вона вимовила, перериваючись на глибокі вдихи, як показувала Неллі, коли розповідала, як говорить зі своїм екранним босом.

Зараз вона зробила собі каву та відпила ковток, стоячи біля кухонної поверхні.

– Сьогодні у нас із Сергієм Дмитровичем сцена першого поцілунку. – Поверх кружки вона спостерігала за реакцією Данила, але його лице не видавало ніяких емоцій. Натомість він потягнувся до свого телефону, який щойно видав звук нового повідомлення.

– Артур вже під’їхав. Тобі треба поспішити, якщо хочеш, щоб ми тебе підвезли, – вимовив він, поглянувши на Сашку.

Вона квапливо взяла в рот останній шматок круасана та запила какао, попри вмовляння Інеси Львівни робити це повільніше.

– Я не хочу йти пішки, – пояснила та, вже виходячи з кухні. Її легко можна було зрозуміти, зважаючи на погоду. За вікном мрячив дощ. Він з різною силою йшов всю ніч, починаючи з вчорашнього вечора, і ніяк не міг вгамуватися. Погода глибокої осені. Хоча по факту вже був грудень. У деяких громадських місцях вже стояли ялинки, прикрашені до новорічних свят.

– Ти думала про те, що не сьогодні-завтра він може зробити тобі пропозицію? – прямо запитала Інеса Львівна, коли вона разом з Неллі стояли біля вікна, спостерігаючи за тим як Сашка, помахавши їм рукою, стрибнула на заднє сидіння Subaru Forester шоколадного кольору. Артур тим часом відчинив передні дверці й поставив Данила на ноги.

– Думала. Але поки що я б хотіла зробити кар’єру, а вже потім сім’ю.

– Кар’єру в кіно?

Неллі зробила черговий ковток кави, поглянувши на Інесу Львівну жалісливим поглядом.

– Тоді у вас з Данькою немає жодного шансу на спільне майбутнє, – поспішила сказати та, сівши за стіл та взявши до рук цукерку. – Рано чи пізно тобі доведеться зробити вибір.

– Але якщо я хочу розвиватися саме у цій професії. Я бачу себе саме в ній. І водночас мені добре з Данькою... Шалено надійно. Я навіть не знаю, як це пояснити, – відверто зізналася Неллі. Вона все ще стояла біля вікна, опираючись на підвіконня.

– Данька той чоловік, якому треба особлива турбота. Я часто кажу, що якби Даня фізично був здоровий, він міг би стати чудовим чоловіком. Чудовим батьком. Те, як він ладнає з Санькою, це, звісно... – Вона перервала свою промову глибоким зітханням. – Я кажу це не тому, що він мій син. У його характері вистачає недоліків. Він буває дуже жорстокий. Якщо йому щось не подобається, він не буде це приховувати й боятися зробити боляче тому, хто поруч із ним. Ти сама вже це бачила… Я зараз не про те, а про те, що життя з ним потребує повної віддачі. Ти просто не зможеш поєднувати його із своїм розвитком, із тими амбіціями, які в тебе є і на які ти маєш повне право. Я не кажу, що це погано.

– Але ви ж якось поєднуєте, – невпевнено вимовила Неллі, потягнувшись до столу, щоб взяти цукерку. – Ви все життя працювали в університеті й продовжуєте викладати студентам. Займали керівні посади. Захистили дисертацію, коли у вас вже був Данька.

– Даньці було три роки, коли я її писала. Регіні сім, вона пішла в перший клас і теж потребувала багато уваги. Я не знаю, де в мене тоді брались сили на все це, – з сумною посмішкою зізналась жінка. І ще чоловік, який вічно пропадав на роботі.

– А зараз у вас Сашка. Окрім роботи й Даньки є ще Сашка, – наполегливо нагадала Неллі. – Ви ж із цим справляєтесь.

– Я – мати – у мене немає іншого вибору, – посміхнулась Інеса Львівна, поглянувши на неї. – А потім – у мене інша професія. У мене не буває нічних змін, довготривалих відряджень. Ти краще за мене знаєш, що професія актриси вимагає саме цьоого…

Насправді вони багато про що говорили в той ранок. Як не дивно, він у них обох був вільний. Інеса Львівна багато розповідала про дитинство Данила, про те, з якими проблемами їй довелося зіткнутися, виховуючи не зовсім звичайну дитину, які жахливі прогнози доводилось чути від лікарів та багато чого іншого. Розповідала про смерть чоловіка. Коли Данилу було шістнадцять, його батько помер від раку.

Уже в останні дні року Неллі знову згадувала той ранок. Була майже восьма вечора, вона вийшла з метро, відчуваючи жахливу втому. Ці дні були виснажливими. Режисери хотіли якомога скоріше перезняти всі сцени з секретаркою, на ім'я Оленька. Знімання тривали до дванадцяти годин на добу. У таких умовах дійсно здавалася, що обираючи професію актриси, жінка автоматично позбавляє себе всіх інших радощів – радощів материнства, радощів жіночого щастя, навіть радощів спілкування з подругами. Це все проходить повз.

– Ось це так несподіванка! – уже біля під’їзду почула вона до болю знайомий чоловічий голос. Голос, що змусив її широко посміхнутися.

– Взагалі-то я тут живу, ти забув? – сказала Неллі, не приховуючи своєї посмішки. – А тебе я точно не очікувала тут побачити.

– Так. Ти тут живеш, – повторив Тимур. – Пробач. Я просто був неподалік у справах. Зараз іду у своїх думках… Взагалі-то я думав, ти давно вже заміжня і в тебе троє дітей.

– З чого ти взяв? – Неллі засміялася.

Той самий Тимур, з яким вона колись зустрічалася і цілувалася під цим самим під'їздом у свої дев'ятнадцять років і за якого планувала вийти заміж. Зараз їй було приємно його бачити.