Глава чотирнадцята

Штат Флорида (США) 2011 рік.

Неля прокинулася у своїй красивій бузковій спальні з сірими меблями. Вона лежала в ліжку, усвідомлюючи той факт, що їй не треба нікуди йти. Взагалі нікуди. Вона запланувала цього дня менше рухатися, присвятивши себе гарним книжкам і новинкам у світі кіно. На це теж треба час. Принаймні Неля завжди картала себе за те, що не приділяє цьому належної уваги. Завжди намагалася ввести собі за правило читати книжки в літаку, але щось ніяк не виходило. У літаку їй зазвичай хотілося спати.

Вона повернулася на бік і торкнулася своїми губами оголеного плеча Олега. Той відсунувся від неї, щось пробурмотівши уві сні.

Станіславський. Він мав рацію. Страшенно мав рацію, коли відповідаючи на запитання, що означає кохати сказав: «Хотіти торкатися». Усього лише дотик, після якого по всьому тілу пробігає дрібне тремтіння. Його немов пробирає зсередини двісті двадцять вольтів електричного струму. Невимовне відчуття.

Неля солодко потягнулася в ліжку, різко скинула з себе ковдру і почала свій день.

– У нас пахне справжньою їжею чи я щось плутаю? – приблизно через дві години запитав Олег, спускаючись скляними сходами.

– Плов із чорносливом і грибами. – Неля обвила руками його шию. – Ще є шарлотка.

– Нічого собі. Навіть шарлотка?

– Тільки це не я.

Олег розсміявся.

– Ага. Я зрозумів. Тобто, якщо я захочу, щоб ти повторила...

– Нічого не вийде. Я не вмію готувати, – усміхнулася Неля, піднявши на нього свій погляд. – Ти пізно повернувся? Я навіть не чула.

– О четвертій тільки закінчився корпоратив. Додай ще пів години дороги.

– Чому ти мене не розбудив?

– Ти була така гарна, що я не посмів. Тим паче в мене були ключі.

У нього були ключі від її квартири й, коли він прилітав у Маямі, він зупинявся в неї. Нелі приємно було бачити його сплячим вранці у своєму ліжку, цілуватися з ним біля вікна, вдихати його запах і відчувати його сильні руки на своїй талії. Нескінченно довго дивитися в його очі...

– Плов сипати чи потім?

– Плов залишимо на вечір. Давай, збирайся.

– Куди? Ми кудись маємо їхати? У мене єдиний вихідний. Я хочу побути вдома. Не поїду. – Вона просто спостерігала його погляд без жодного слова. – Чому саме сьогодні?

– Форма одягу спортивна, – попередив Олег, усе ще не відводячи очей. – Це обов'язкова умова.

– Може хоч кави вип’єш?

– Із шарлоткою, – посміхнувся він.

Пів години потому вони вже виїхали за місто і на шаленій швидкості промчали вільною трасою.

– Тобто наш екстрим ще не закінчився? – запитала Неля, скидаючи з себе ремінь безпеки. Вона відразу зрозуміла, куди вони приїхали і для чого.

– Екстрим? – непохитно запитав Олег. – Він ще навіть не розпочався.

Цікаво, чому люди це роблять – летять на інші континенти й острови, щоб позасмагати на пляжі або ж покататися на лижах; платять шалені гроші, щоб побувати на глибині океану чи здійнятися в небо, отримати певну дозу адреналіну, часом ризикуючи своїм здоров'ям, а то й життям. Софія Павлівна завжди називала це «викачуванням грошей», які, зрозуміло, завжди можна витратити на важливіші потреби.

Неля любила. Вона намагалася себе балувати яскравими емоціями. В її житті було багато екстриму, пов'язаного з океаном. Вона любила серфінг, пірнала з аквалангом, каталася на водних мотоциклах. Думала про банджі-джампінг. Це те, що її лякало і водночас вона хотіла кинути цей виклик собі. Саме банджі-джампінг.

– Як ти вгадав, що я про це мріяла?

– Ти про це мріяла? – з недовірою запитав її Олег. Він узяв її ватяні руки й підняв вертикально. – Усе добре! Переконливо вимовив він, на його обличчі з'явилася усмішка. Далі він обійняв її ватне тіло. – Усе вже позаду. Знаєш, мені навіть сподобалося.

– Я рада, що я це зробила, – знесилено промовила Неля, обхопивши руками його потилицю.

– Ми це зробили й ми молодці. Я пишаюся тобою. Ти можеш сама постояти кілька хвилин? – Неля не могла визначити, скільки минуло часу, перш ніж Олег поставив їй це запитання. Скільки часу вони простояли мовчки, в обіймах одне одного. Але саме це запитання змусило її зібратися, відпустити його потилицю і сміливо сказати "так", попри те, що її тіло все ще було скуте страхом. – Заплющ очі.

Далі все було передбачувано. Неля здогадалася ще у квартирі, коли Олег наполягав на тому, що вони мають кудись поїхати. Звісно, вона побачила каблучку, зіграла здивування і зраділа, настільки їй дозволив зрадіти її внутрішній стан. Страх усе ще володів кожною клітинкою її тіла.

Олег покружляв її в повітрі й знову поставив на землю.

– І що ти мені скажеш?

– А мені треба щось говорити?

– Ну, я не знаю. Просто скажи своє «так».

– Так.

– Отже все-таки «так»?

– Так.

– Добре подумала?