Глава тринадцята

Україна 2011рік.

– Чотири роки тому в мене був хлопець із діагнозом ДЦП, – одного разу вимовила Неля. Неллі згадала ці слова вранці, коли лежала в ліжку, дивилася на чоловіка, що спав поруч, слухала його дихання і вдихала приємний аромат його тіла.

Навіть дивно. У Данила був той самий діагноз, тільки в іншій формі. Він від народження не міг ходити, а його права рука була практично нерухома. Усі двадцять дев'ять років його життя він провів у такому стані.

Зараз, спостерігаючи, як він спить, легко уявити, що він розплющить очі й просто встане з ліжка.

У спілкуванні з Данилом і Глібом Неллі взагалі завжди забувала, що з цими чоловіками щось не так. Для неї це були саме ті чоловіки, на яких завжди й в усьому можна покластися, які здатні взяти на себе відповідальність і розв'язати будь-яку проблему.

Але власне кажучи, чому має бути по-іншому? Чому заведено вважати, що інвалідність впливає на ці якості? Що фізичні обмеження відкладають відбиток на людині, як особистості, а її життя обов'язково роблять похмурим і сірим? Звідки це? З далеких часів СРСР, де «інвалідів» взагалі не було? Ні сексу, ні «інвалідів».

Тільки зараз уже дві тисячі одинадцятий рік і минулої ночі у Неллі був приголомшливий секс із чоловіком, у якого є інвалідність. Ця ніч, правда, була незабутньою.

Піднявши свої повіки, Данило довго дивився на неї без єдиного звуку.

– Чим я заслужив таке щастя? – зрештою запитав він.

– Може, це тільки аванс, – ледь чутно шепнула Неллі. Вона провела тильним боком долоні по його щоці. Вони почали цілуватися довго й пристрасно.

– Пробач, що накричав на тебе через Сашку. Тоді я, правда, був на нервах.

– Я розумію. То вже забуто, – прошепотіла вона, знову торкаючись його щоки.

–  П'ятнадцять хвилин на дев'яту. Як же не хочеться вставати, – немов ранений лев, вимовив Данило.

Годинник на книжковій полиці поруч з його фотографією дитинства показував п'ятнадцять хвилин на дев'яту. Неллі теж не хотілося вставати. Проте вона рішуче скинула з себе ковдру, натягла блузу кольору хакі й заправила її в сірі скіні, потім знову потяглась до Данила.

– Почекаєш мене п’ять хвилинок?

– А це вже якесь знущання наді мною, – розсміявся він, дивлячись на ці два дрібних ґудзика, що й досі були розстебнуті. – Взагалі-то, мені через сорок хвилин потрібно бути в офісі.

– Я знаю. Просто зачекай.

Вона вийшла з кімнати, саме коли Сашка відчинила двері ванної.

– Добрий ранок! Чому ти тут?

– Добрий ранок! Як ти себе почуваєш?

– Все ок. Навіть збираюся в школу.

– Це кльово, – Неллі справді зраділа цій новині.

– Так. Інеса каже, що я можу лишитися в дома, але вдома нудно. До того ж сьогодні в одного однокласника день народження – мені хочеться його привітати.

– Он воно що. Я зрозуміла…

– Так. І це також, – розсміялась Саша, трішки засоромившись.

Вони стояли в обіймах одна одної посеред коридору. Неллі чомусь не знала, як відповісти на просте питання, із приводу свого перебування тут з самого ранку.

– Доброго ранку, Неллі, – привіталася Інеса Львівна, пройшовши повз них в кімнату Данила і прикривши за собою двері. Цілком закономірно, але Неллі чомусь планувала, що зможе сама його одягти й допоможе сісти в коляску, сподіваючись на те, що він дозволить її це зробити.

– А що ти скажеш на те, що у нас із твоєю вчителькою англійської мови бурхливий і пристрасний роман? – запитав Данило за сніданком.

– Я це зрозуміла, як тільки Неллі вийшла із твоєї кімнати, – по-дорослому відповіла йому Сашка.

Данило підняв брову в знак здивування, при цьому пережовуючи свій омлет.

– І як тобі ця історія? Інесі, щось я бачу, вона не дуже подобається.

– Я такого не казала, – зауважила Інеса Львівна. Проте її тон не видавав жодних емоцій. Вона жарила сирники для Саші, паралельно всім наливаючи каву. Неллі пропонувала допомогу, але Інеса Львівна запевнила, що це зайве –  вона буде лише заважати.

– Мені подобається, – не надто впевнено відповіла Сашка. Наступної миті вона вже з більшим ентузіазмом обняла Неллі, а потім вже Данила. – Я вас вітаю.

– Ти впевнена, що хочеш йти до школи? – знову запитала її Інеса Львівна. – Не передумала ще?

– Не передумала, – відповіла та, взявши в неї тарілку з сирниками. – Я добре почуваюся.

Неллі пила каву, згадуючи події минулої ночі. Перехопивши погляд Данила, їй здалося, що він  теж про це думає.

≈

–Дійсно так, тату, це серйозне рішення, від якого залежить усе моє життя! Моє! Розумієш? Я знаю, чого я від нього хочу! – у сльозах говорила Неллі, нарізаючи моркву для салату. Це точно була варена морква. Вона це запам'ятала. – Чому ти в мене не віриш?

– У тебе вірю. Просто трішки знаю життя. Найчастіше воно підступне і несправедливе, – на видиху говорив Вадим Едуардович. – Давай ми не будемо сьогодні говорити на цю тему. Я дуже тебе прошу.