Глава дванадцята

Україна 2011рік.

О двадцять першій п'ятнадцять вона припаркувала авто біля одного з ресторанів майже в самому центрі Києва, який недавно відкрився й у якому ще не була, проте багато про нього чула. У вузькому незручному гардеробі зняла білий плащ, залишивши себе в шкіряній міні спідниці та легкому светрі, що спадав на одне плече. Глянувши в дзеркало, поправила волосся й упевнено увійшла до зали.

– Вибач. Я знаю, що запізнилася, – підійшла ближче і поцілувала його в губи. – У мене вагома причина, мене затримала моя учениця.

– Я думаю, тобі давно варто піти з цієї роботи. Платять копійки й зовсім не цінують твій час

– Ти впевнений? – Неллі сіла за столик і подивилася на Данила на рівні його очей, широко посміхаючись.

– Сьогодні впевнений, але завтра благатиму тебе повернутися, – усміхнувся той, дивлячись на неї. – Я замовив тобі салат з авокадо в горіховому соусі та стейк із червоної риби. Сподіваюся, тобі сподобається.

Якби Неллі довелося робити зараз замовлення, то, найімовірніше, обрала б саме ці дві страви.

А собі Данило замовив стейк зі свинини, який принесли вже нарізаним. Неллі зазначила це про себе.

– До речі, ти теж мене вибач. В офісі перевірка, і я ці пару днів узагалі не міг вирватися. – Данило підняв келих із червоним вином. – Але, я так розумію, нам є за що випити? Окрім твого дня народження, звісно.

Неллі посміхнулася і теж взялася за келих із білим вином. Під рибу потрібно пити біле вино. Є таке правило.

– Ти про мою тридцятихвилинну роль у великому серіалі?

– А ти хотіла все й одразу? Так не буває.

Вона видихнула, притулившись до шкіряної спинки дивана.

– Це не все й одразу. Данько, я десять років мрію стати актрисою. Я намагаюся розвивати себе в цьому напрямку, я беру уроки акторської майстерності, відвідую різні тренінги, ходжу на кастинги. Адже це нескінченний процес. А зводиться до того, що мені дають роль якоїсь двадцятирічної пігалиці тільки тому, що у мене відповідний для цієї ролі типаж.

– Цікаво, де межа між «наполегливо йти до своєї мети» і просто «стукати в зачинені двері»? – задумливо запитала вона, вже згодом після своєї захоплюючої розповіді про Канни та зустріч з Нелею. І після того, як щиро зраділа фірмовим сонцезахисним окулярам, які він її подарував. Вона давно мріяла про окуляри саме цієї фірми, навіть дала собі слово, що цього сезону їх точно купить, хоча вони коштували шалено дорого. – Коли треба зупинитися і пробувати себе в чомусь іншому?

– В іншому, це в чому? У тебе є якісь ідеї?

– Ідей немає. Мені здається, я більше взагалі ні на що не здатна.

– Я вважаю, тут не може бути жодних порад. Ти сама маєш визначитися, – почав було Данило, але так і не закінчив свою думку. – Скоро буду вдома, мамусю. Усе добре. Засиділися з Артуром, – промовив він, відповідаючи на телефонний дзвінок. – Вибач. Я знаю, що тобі це все неприємно, – перевів подих, знову глянувши на Неллі.

– Чому? – чомусь пошепки запитала вона.

– Усьому свій час. Не хочу зараз зайвих запитань і нервувань. – Він знову зітхнув, подивившись на годинник. – А час справді пізній. За десять хвилин ресторан зачиняється. Будемо йти?

Данило покликав офіціанта, щоб попросити рахунок.

А Неллі піднялася з дивана.

– Ти як завжди без курточки?

– Як завжди, – усміхнувся їй Данило.

А на вулиці, коли вони вийшли, накрапав дощ.

– Може, я тебе зможу підвести? – запитала вона після тривалого поцілунку, сидячи на колінах Данила.

Він поклав ліву руку на її стегно.

– Не думаю, що це гарна ідея.

– Чому? – Неллі задалась питанням чи дійсно зможе його пересадити в авто.

Тому що я здатен самостійно доїхати до дому, – з легкою посмішкою відповів Донило.

– А як же дощ?

– Він зараз скінчиться. Не хвилюйся за мене. Мені так простіше. Я вважаю за краще бути самостійним там, де є така можливість. До речі, я говорив, що ти зводиш мене з розуму? – Він уважно подивився на її лице, що добре освітлювалось холодним, яскравим світлом. – Ніколи не думав, що скажу це майбутній актрисі світового масштабу.

≈

Виставка арт мистецтва була на першому поверсі старого житлового будинку. Звісно ж, щоб туди добратися, треба було подолати всім відомі п’ять сходинок в під’їзді. Для Данила нереально навіть це, не кажучи вже про вузькі двері, про східці в будівлі, яку треба було пройти, щоб увійти у двір, де Вероніка ледве не зламала каблук на своїх туфлях.

– Могла б попередити, що ми будемо ходити по бездоріжжю, – фиркнула вона після того. – Я все-таки збиралася на день народження своєї подруги, як ніяк.

– Пробачте, дівчата. Я, справді, хотіла як краще, – всміхнулася Неллі, розглядаючи цей Богом забутий двір в променях вечірнього сонця.

– Ти хотіла показати мені, що я родила геніальну дитину. Моя мала у свої два с половинною роки малює не набагато гірше, – зазначила Вероніка, проходячи повз велику купу сміття, від якої, відверто кажучи, не надто добре пахло.